Розділ 21 Тайпан/Ліліт

Біль пронизує мене так, що я ледве дихаю. Куля влучила глибоко, і я знаю, що зачепило щось важливе. Нора сидить поруч, тримає мене за руку, а її очі – повні сліз і відчаю. І тому я не можу їй сказати, що Смерть уже тут, стоїть поруч, як тінь, що чекає моменту, коли я нарешті перестану боротися і впаду перед нею на коліна.

— Еде, ти не можеш так їхати! Ти втрачаєш кров! Зупинись, я маю щось зробити! — її голос тремтить, вона вже не намагається стримувати своїх емоцій.

Бембі змушує мене зупинитися, навіть попри те, що кожна секунда може бути вирішальною. Її руки метушаться, намагаючись затиснути рану, зупинити кров. Нора використовує все, що є під рукою, навіть шматок своєї сукні. Вона не дивиться мені в очі, але я чудово бачу її відчай.

— Я не дозволю тобі померти, чуєш? Ти маєш жити! — говорить вона крізь сльози, але її слова тільки посилюють мій біль. Не фізичний, а той, що сидить глибоко всередині. Я знаю, що може статися. Я відчуваю, як життя повільно витікає з мене, немов пісок крізь пальці.

— Дивлюся на тебе і розумію, що це єдиний шанс сказати те, для чого вже й так все пізно…

— Ні!

— Я тебе кохаю. Кохаю понад усе в цьому житті. Більше за себе. Я завжди любив тебе, Норо. І, мабуть, завжди буду… навіть якщо мене не стане.

Бембі ламається. Її схлип чується, мов крик душі, і я бачу, як її обличчя викривлено від болю. Вона негативно хитає головою, немов намагається не прийняти мої слова.

— Не смій так говорити! Не смій залишити нас! Ми доїдемо, ти одужаєш. Ітон знайде лікарів, зробить усе, аби врятувати тебе! — Нора плаче, а я… я вперше в житті молюся.

Боже… якщо ти існуєш, подаруй мені ще трохи часу. Дозволь мені довезти її до місця. Збережи Нору і її дитину. Заради них. Візьми мене, якщо треба, але дай їм жити…

Координати, які надіслав Асмодей, спалахують на телефоні. Тому я знову сідаю за кермо, хоча руки ледве тримаються від болю й слабкості. Я знаю: мені залишається небагато, але цього часу має вистачити.

— Тримайся, Бембі, — шепочу я, коли машина знову виривається на дорогу, і я відчуваю, як сила покидає мене, але водночас щось більше змушує мене не зупинятися. — Я довезу тебе. Що б не сталося, я це зроблю.

Нора ховає обличчя в долонях, схлипуючи, але я не зупиняюся. Ліліт може слати скільки завгодно людей, може гнати нас до самого пекла, але я не дам їй досягти мети. Не дозволю їй зламати це життя, яке я готовий віддати.

Ще трохи, ще тільки трохи…

***

Біль у нозі нагадує про себе з кожним рухом, але я змушую себе сидіти рівно, зберігаючи контроль. Лікар мовчки працює над раною, обережно змиваючи кров і накладаючи шви. В його очах тривога, але він знає, що жоден страх не виправдовує повільність, коли це стосується мене. Я ж спостерігаю за моніторами перед собою, де один із моїх людей займається пошуком Асмодея.

— Ми його знайшли, — вигукує Ньют.

Я відчуваю, як пульс прискорюється. Асмодей. Він знову там, де я не можу його не бачити, не чути, не знати про його кожен крок. Тільки тепер це не має значення. Тепер між нами залишилася остання битва.

— Де саме? — питаю я холодно, не відводячи погляду від монітора.

— У схованці на півночі, де колись ви там зберігали зброю. Але він не сам. Люди, транспорт, усе підготовлено до зустрічі з нами.

Я повільно нахиляю голову, і на обличчі з'являється ледь помітна посмішка. Асмодей завжди вважав себе розумнішим, завжди думав, що може випередити мене. Але він забув, що я завжди йду до кінця, незалежно від того, що це може закінчитися смертю. 

— Покличте Хасана. Якщо ми хочемо розчавити Асмодея, то потрібно зробити це цієї ночі. А без армії я не впораюся.

***

Стук у кабінеті лунає якраз тоді, коли нарешті лікар завершує всі маніпуляції зі мною. Я підводжуся, хоча біль у нозі відчувається з кожним кроком. Не хочу бути перед Хасаном вразливою. Не хочу, щоб він думав, що в цьому світі хоч хтось може завдати мені удару.

— Асмодей знову показався. Ми знаємо, де він. І ми нападемо на його схованку разом. Це наша спільна війна, Хасане, і разом ми її виграємо, — я вирішила почати з нагального.

Хасан тільки посміхнувся, вдивляючись мені в обличчя. Я очікувала беззаперечної відповіді на мої слова. Але натомість отримала мовчання у повітрі, що змінилося на гучний сміх.

— Ні, Ліліт. 

— Що?

— Це твоя війна. Твій хаос, твоя одержимість. Але більше не моя, — Хасан говорить різко і в його голосі чується неприхована зневага до мене.

— Що ти сказав? 

— Я сказав, що ти поставила під загрозу всіх нас. Твоя війна з Асмодеєм – це лише твоя особиста помста, і я більше не буду її частиною. Ба більше… — він зупиняється, і його слова залишаються ще холоднішими. — Ти вже не лідер, а загроза. І тому я кидаю тобі виклик, Ліліт.

Моя рука повільно стискається в кулак. Гнів виривається з мене, але я стримуюсь, зберігаючи холодну маску.

— Ти маєш бути впевненим, що готовий піти до кінця, Хасане, — кажу я, підходячи ближче, попри біль у нозі. — Бо якщо ти кинув мені виклик, то знай, я тобі цього не подарую. Ти захлиснешся власною кров’ю тільки тому, що посмів мене зрадити.