Розділ 19 Асмодей

Сидячи в темній кімнаті, дивлюся на телефон у руках, з думкою,  що повідомлення, яке я ось-ось відправляю, не тільки знищить всі плани Ліліт, але й поставить мене в смертельну небезпеку. Проте я готовий. Лише така пастка здатна тримати Ліліт на відстані від Норі й дати їм із Тайпаном час дістатися кордону. 

Я обираю спосіб передачі зашифрований канал, який колись використовував з Ліліт для спільних операцій. Іронічно: самі ті методи, які колись з'єднували нас, тепер покладають край нашої історії.

Координати місця – закинутий завод на околицях міста. Колись ми з нею зустрічалися там, далеко від сторонніх очей. Усе мало виглядати так, ніби я знову там, вичікуючи. 

Я надсилаю повідомлення, і хвиля спокою накриває мене. Тепер залишається тільки чекати, знаючи, що вона прийде. Ліліт не може встояти перед шансом завершити почате.

***

Темрява така густа, що я ледь розрізняю контури старих конвеєрів і вкритих пилом верстатів. Повітря вологе, відчуваються частинки іржі, але я стою в тіні, майже не дихаючи, слухаючи, як лунають кроки.

Ліліт тут, і не сама. 

Глухий стукіт її підборів та відгомін голосів охоронців наближаються. Я не відчуваю хвилювання чи страх, тільки жагу до протистояння, до шансу, на який я давно чекав.

Я спостерігаю за нею з тіні: як вона оглядається, як її очі блищать, шукаючи мене в темряві. Гостре, холодне обличчя приховує хвилювання, але я знаю Ліліт краще, ніж вона себе. Її дратує моя витівка, думка про те, що я сам запросив її на зустріч. Вона не звикла до такого.

— Невже не зміг навіть померти спокійно, Асмодею? — її голос глухий і крижаний, та я чую ледь помітну тривогу за ним. — Навіть смерть не втримала тебе, щоб ти нарешті зник з мого поля зору.

Виходжу з тіні повільно, наче цей момент створений, щоб помучити Ліліт. Її погляд мене пронизує, але я не відвертаю очей, дозволяючи побачити той вогонь, що спалить її.

— Я повернувся не заради ігор, Ліліт, — промовляю спокійно, зупиняючись на продовженні витягнутої руки. — Я прийшов, щоб завершити те, що ти почала.

Рука Ліліт тягнеться до пістолета, але я зупиняю її жестом. Це наша розмова, і зброя тут лише відволікатиме. 

— Ти думаєш, що в мене немає влади над тобою, Асмодею? Ти втратив усе: своє життя, свій контроль, могутність, навіть своє кохання. Ти тепер просто тінь, — на отруту в голосі не реагую.

— Різниця між нами в тому, що я готовий був залишити владу і залишився людиною. А ти стала тією, хто руйнує всіх, хто поруч. Навіть тих, хто міг би тебе любити, — відповідаю, не відводячи погляду.

Я бачу, як мої слова б'ють у саме серце. Ліліт люто стискає кулаки, а її обличчя викривлено від гніву, який так легко не приховати.

— Замовкни! — шипить вона, роблячи крок до мене. — Ти не знаєш, що таке справжня влада!

— Повір, якраз я знаю.

З кожним кроком Ліліт я відступаю, не поспішаючи, виводячи її до точки, де мною заздалегідь закладена вибухівка. Вона не розуміє, що грає за моїми правилами, одержимою ідеєю знищити мене. Я бачу, як її злість осліплює, як кроки стоять дедалі швидшими, і в цей момент розумію, що вона повністю в моїх руках.

Останній крок назад і лунає глухий вибух. Хмара пилу здіймається, розриваючи тишу, а приміщення заводу наповнюється гуркотом металу й обвалених конструкцій. Вибухівка, що я залишив, затримала її й бійців, піднявши хаос. Ліліт відчайдушно шукає мене у тумані пилу, але я вже зник у темряві, як до цього колись Морок. 

***

Гучний гуркіт розриває тишу, і в мить мене охоплює біль. Одна з металевих балок падає поряд, зачіпаючи ногу. Я втрачаю рівновагу й опускаюся на коліно, відчуваючи, як гострий біль пульсує в нозі, змушуючи все тіло стискатися від гніву і ненависті.

Навколо здіймається непроглядний пил, він заповнює легені, змушуючи мене кашляти, намагаючись хоч трохи очистити горло, але вдихаються важко. Повітря густе, мов отрута, затягуючи мене в задушливу пастку.

Я чую, як мої люди кричать десь у темряві, але ці звуки ледь пробиваються крізь дзвін у вухах. Хаос, створений Асмодеєм, міцно тримає їх, розкинувши по приміщенню, мов ляльок. Це була пастка, його чергова мерзотна гра. Я знаю!

Впираюся руками в холодний бетон під собою і змушую себе підвестися, попри біль у нозі. У мене ще достатньо сил. Достатньо люті. Асмодей думає, що може втекти, що ця показова втеча врятує його, але я не дам цього йому задоволити.

— Ти пожалкуєш про це, Асмодею! — кричу я в непроглядну темряву, відчуваючи, як голос змішується з моїм гнівом. — Ти не сховаєшся від мене! Я дістану тебе з-під землі, з-під самого пекла, якщо знадобиться!

Слова відлунюють порожнім заводом, змішуючись з гуркотом металу і кашлем, що знову роздирає моє горло. Асмодей хотів залишити мене тут, у цьому пилі й руїнах, приниженою і знесиленою, але він лише розбудив той вогонь, якого я давно не відчувала. 

Асмодей не розуміє, що тільки дав мені привід  ще сильніше загнати його в глухий кут.

— Ти моїм останнім подихом проклятим будеш, Асмодею!