Розділ 14 Ліліт/Тайпан

Тьмяне світло від моніторів освітлює кімнату. Кожен екран переді мною – це мої очі, що дивляться на всі кути маєтку, на вулиці, на дороги навколо. Але зараз жоден з них не показує того, що мені потрібно. Жоден. Асмодей десь там, живий, і він забрав з собою Нору. Це змушує кров кипіти у венах, але я зберігаю спокій, поки що.

Мої люди, мов тіні, метушаться навколо. Вони підключаються до кожної камери, до кожної системи стеження, яку тільки можуть знайти, намагаючись відновити записи. Мені потрібно зрозуміти, де була допущена помилка, хто не побачив знаків і дозволив цьому всьому статися. 

Я схиляюся до одного з екранів, на якому зупинився кадр, наче це вікно в минуле, яке може розповісти мені історію. Але в цей момент відчуваю, як поруч зі мною смикається Хасан. Він нервує, і я бачу це навіть крізь його холодний зовнішній вигляд.

 Хасан не звик, щоб речі виходили з-під контролю. І особливо не звик бачити, що той, кого він вважав мертвим, раптом повертається в гру. Я відчуваю в ньому страх – страх перед тим, що Асмодей може зруйнувати все, чого ми разом досягли. І цей страх зараз дорівнює моїй люті.

— Схоже, твоя ілюзія контролю зникає, Хасане, — кажу я, не обертаючись до нього.

 Чоловік  напружується, але нічого не відповідає.

— Збирай своїх людей, — наказую я, вдивляючись в один з моніторів. — Прочешіть кожен куток, кожне місто, кожне село. Асмодей десь тут, у Флориді, і я впевнена, що він не встиг залишити штат. Нехай вони почнуть зараз, без зволікань.

Хасан напружено киває, але в його погляді пробігає тінь сумніву. Він щось думає, і це мені не подобається.

— Що таке, Хасане? — питаю я, не приховуючи нетерпіння. — Чи ти, бува, не сумніваєшся в моєму наказі? — Він зітхає, але його обличчя залишається холодним, хоча я помічаю легку тінь страху в його очах.

— Ні, Ліліт. Просто… якщо Асмодей справді вижив, значить, у твоєму оточенні є зрадник. І, можливо, не один.

Я стискаю губи. Слова Хасана мають сенс. Як ще він міг вижити? Як міг знати, де шукати Нору? Хтось допоміг йому. Це думка обпалює мене зсередини. Усі ці люди, які мене оточують, з ким я планувала владу, кожен з них тепер – підозрюваний.

— Це не має значення, — кажу я холодно, відчуваючи, як контроль повертається до мене. — Знайди його, хоч би де він був. І перекрий всі виїзди з Флориди. Нехай Асмодея шукають під кожним каменем, у кожному закутку, якщо потрібно. Я не зупинюся, поки вони не будуть у мене на прицілі. Живими.

Хасан знову киває, і я бачу, як його лице напружується. Він повертається, щоб вийти, але я не спускаю з нього погляду, поки його постать не зникає за дверима. Усі ці місяці ми працювали разом, але тепер, коли на горизонті знову з’явився Асмодей, я відчуваю, що навіть Хасан може стати моїм ворогом.

— Перевірте кожного, — тихо кажу я Ньюту, що сидить біля моніторів. — Нехай ніхто не залишиться непоміченим. Я хочу знати, хто зрадив мене, і хочу знати це зараз.

***

Я стою, спершись на дверний отвір, і спостерігаю за Норою, що перед дзеркалом повільно розчісує свої довгі кучері, які каскадом спадають на плечі. Кожен рух її руки наче заворожує, і я не можу відірвати погляду. Моє серце б’ється швидше від самого лише її вигляду. 

Після тієї операції по порятунку у нас не було можливості поговорити. Але зараз…

Нора помічає мене в дзеркалі і завмирає. Її обличчя спалахує щасливою посмішкою, і в наступну мить вона підводиться з місця, підбігаючи до мене. Я ледь встигаю випростатися, коли вона кидається мені на шию, обіймаючи так щиро, що я на мить втрачаю рівновагу.

— Ти живий… — шепоче вона, а голос її тремтить від радості й полегшення. Слова Бембі звучать у мене біля вуха, ніби заспокійлива мелодія, яку я хочу слухати знову і знову. 

Мені хочеться зупинити час, щоб запам’ятати цей момент, ввібрати його в кожну клітину свого тіла. Я хочу впасти перед Норою на коліна, торкнутися, відчути її тепло. Як це зробив Асмодей тієї ночі, коли ми тільки врятували їх з малюком.

Але я знаю, що не маю права. Не можу дозволити собі цього. Це було б занадто. Тому я лише стою, вбираючи слова й тепло її обіймів.

Мій погляд опускається на круглий животик Нори, і я ловлю себе на думці, що хочу відчути це диво, що вона носить під серцем. Я ковтаю клубок у горлі, відчуваючи, як голос тремтить, коли, трохи невпевнено, питаю.

— Можна… можна мені доторкнутися?

Нора дивиться на мене, її очі лагідно світяться, і я бачу в них доброту, яку вона завжди мала до мене. Вона мовчки киває, дозволяючи мені це. Я повільно простягаю руку і обережно, майже побожно торкаюся її живота. Тепло і легке биття, яке я відчуваю під долонею, приносить неймовірну радість. Моя рука на її животі, і цей дотик ніби об’єднує нас.

— Збожеволіти можна, — вражено шепочу.

Але навіть у цю мить я відчуваю важкий погляд Асмодея за своєю спиною. Я знаю, що він спостерігає за нами. Його мовчазна присутність – наче тінь, яка нагадує про те, де моє місце. Це його жінка, його дитина, і я ніколи не зможу стати ближчим до них, ніж він.

Та зараз це не має значення. Зараз я відчуваю тільки Нору і життя, яке вона носить під серцем. І хоч це мить, але вона залишиться для мене назавжди.