Розділ 13 Асмодей/Нора

Я лежу поруч із Норою, міцно притискаючи себе. Її тіло тепле, її дихання рівне, але я відчуваю, як вона все ще час від часу здригається, немов боїться, що ця ніч може раптом виявитися сном. Та і я сам ледве можу повірити, що це все – реальність. Що вона тут, у мене на грудях, що ми знову разом.

Нора одягнена в мою футболку, яка вільно спадає з її тендітного тіла. Я повільно просуваю руку під тканину, м’яко торкаючись її округлого животика, відчуваючи, як всередині прокидається наша дитина. Це дивне, майже неземне відчуття. Я ніжно погладжую її, відчуваючи, як серце стискається від хвилювання і любові.

За всю ніч ми так і не змогли заснути. Нора не раз запитувала, чи це не сон, чи я дійсно тут, з нею, живий. Ми говорили без зупину, наші голоси змішувалися з нічною тишею. Вона розповідала про свої дні у маєтку Ліліт, про страх за малюка, про те, як вважала, що більше ніколи не побачить мене. А я про те, як шукав її, про ту силу, яку мені давала сама думка, що вона все ще жива і чекає на мене.

Я не можу насититися її близькістю, і кожне слово пронизане чимось більшим за просте кохання. Це наче друга зустріч з життям, якого я вже не сподівався знайти. Нора знову і знову торкається до моїх рубців на шиї й обличчі, не соромлячись, не відвертаючись. Вона цілує кожен шрам так, ніби кожен з них – важлива частина мене.

Її поцілунки ніжні, але в них я відчуваю любов, яка більша за все, що я знав раніше. Мої шрами – відголос того, через що я пройшов, і Нора не відвертається від них, а приймає, знову і знову переконуючи мене, що для неї я такий, як і завжди.

Моє серце стискається, коли я чую її слова. Вона шепоче, що кохає мене, і я знаю, що ці слова справжні. І в цей момент я розумію, що весь світ може зникнути, залишити лише нас із нею, і цього буде достатньо.

— Я тут, і нікуди не піду, — тихо шепочу я, вдихаючи аромат її волосся, гладячи її живіт, відчуваючи тепло, що випромінює наша дитина.

Нора знову тягнеться до мене, закриваючи мої губи поцілунком. Вона проводить пальцями по моєму обличчю, і я ловлю себе на думці, що нарешті знайшов те, заради чого варто було пройти через усе.

***

Я лежу, притискаючись до грудей Ітона відчуваючи, як його руки м’яко огортають мене. Нарешті, я в його обіймах, разом із нашою дитиною, але майбутнє тривожить мене невидимою тінню, що не дає розслабитися.

Намагаюся зібрати думки, не порушуючи тиші, але знаю, що мушу це сказати.

— Ітоне, — шепочу я, мій голос ледь чутний, та чоловік повертає до мене свій спокійний погляд. — Ми в безпеці зараз, але… що буде далі? Ліліт не зупиниться. Вона буде шукати нас, мене… нашу дитину. Вона не здасться, — ці слова ранять, але вони справжні. Я знаю Ліліт. Вона не пробачить йому, нам обом, того, що ми втекли.

Асмодей слухає мене, його обличчя залишається спокійним, але я бачу в його очах глибокий біль. Біль за нас. Його пальці ніжно ковзають по моїй щоці, і він не перебиває, дозволяє мені сказати все, що тягарем лежить на душі.

— Я… я боюся, що ти захочеш повернути свою владу, знову вступити в боротьбу з неї. Бо якщо ти це зробиш… — я затинаюся, здавлюючи пальцями його руку. — Я боюся втратити тебе знову. Якщо ти почнеш війну, Ліліт не зупиниться, поки не знищить нас. Я не хочу, щоб ти наражав себе на небезпеку через… через минуле.

Мої слова зависають у повітрі, важкі, як свинець. Я відчуваю, як Ітон ще більше притискає мене до себе, його руки міцні й водночас такі ніжні, наче намагаються захистити мене від усіх тривог. Його погляд зосереджений, і в ньому немає ані сумнівів, ані вагань.

Ітон схиляється до мене, його губи торкаються моїх, м’яко, але рішуче, і цей поцілунок наче стирає всі страхи. Його голос глибокий, спокійний, але в ньому я чую рішучість, якої ще не бачила раніше.

— Моя маленька, — шепоче Асмодей, ніжно погладжуючи мій живіт, де росте наша дитина. — Я не піду на цю війну. У мене тепер є тільки одна мета – це ти й малюк. Нова влада мені більше не потрібна. Ми покинемо Штати, і почнемо життя, в якому буде лише спокій. Я присягаюсь тобі.

Я вдивляюся в його обличчя, намагаючись розгледіти навіть найменшу тінь сумніву, але бачу лише щирість. І від цих слів у мені розливається тепла хвиля полегшення. Ітон обіцяє, що нової війни не буде, що він більше не дозволить минулому впливати на наше життя.

Сльози виступають на моїх очах, і я ледве стримую схлип. Я схиляюся до чоловіка, обіймаючи його ще міцніше, і вдихаю аромат його шкіри. Вперше за довгий час мені хочеться вірити, що ми зможемо знайти спокій, далеко від усього, що нас переслідує.

— Я тебе кохаю, — шепочу, відчуваючи, як слова зливаються з ніччю.

Ітон же дивиться на мене так, наче я – його цілий світ.