Розділ 12 Асмодей/Тайпан

Ми з Тайпаном прибули до схованки далеко на узбережжі.  Я перевіряв кожен крок цього маршруту, кожен сантиметр цього укриття, щоб бути певним: Ліліт ніколи нас тут не знайде. Але зараз, коли Нора поруч, відчуття захисту, яке я намагався створити, здається крихким, немов скло, що готове ось-ось тріснути.

Я витягую її з машини, відчуваючи, як напруга стискає мої плечі, не дозволяючи розслабитися навіть на мить. Нора тремтить, але тримається за мене, притискається ближче. Я бачу, як вона дивиться на мене, і відчуваю, як у грудях щось м’яке й тепле розливається, зливаючи страх і радість в один вир емоцій. Я живий – і я обіймаю свою дівчинку знову. 

Нора, і наш малюк…

Вона обережно тягнеться до мене, її пальці легенько торкаються краю моєї балаклави. Я спостерігаю за нею, відчуваючи, як серце ледь не виривається з грудей. Нора хоче побачити мене, так, як колись. Я намагаюся тримати контроль, але відчуття стають нестерпними, як лава, що роз’їдає зсередини. І в цей момент моя сила здається мені недостатньою, занадто слабкою.

Я не витримую і знеможено падаю перед нею на коліна. Схиляю голову, торкаючись її живота, відчуваючи кожен подих і кожен поштовх всередині. Це більше, ніж просто дотик – це щось, що відновлює мене зсередини, надає мені новий сенс. Нора… наш малюк… Я стискаю її руками, ніби намагаючись втримати все те, що ледве не втратив.

Моя дівчинка починає плакати, але я чую в її сльозах не лише біль, а й невимовне полегшення.

— Ти живий... ти живий, — шепоче вона знову і знову, як молитву. Її руки тремтять, і я відчуваю, як крижані пальці гладять мою потилицю, притискаючи мене до себе.

Притуляюся до її живота ще міцніше, майже боячись підняти голову. Я чув, як вона тягнулася до балаклави, але не міг змусити себе зупинити її. Мої руки все ще стискають її талію, коли вона повільно знімає з мене маску, розкриваючи обличчя, яке так змінилося після вибуху. Я знаю, що побачу в її очах: шрами, сліди війни, сліди моїх падінь.

Я не можу змусити себе подивитися на неї. Чекаю, що побачу огиду, що Нора відсторониться від мене, хоч її дотик був би єдиним, що я готовий винести зараз.

Але я помиляюся. Нора не відштовхує мене. Навпаки, вона плавно опускається на коліна поруч зі мною. Її пальці ніжно торкаються моїх шрамів, і я здригаюся, ледве не тремтячи від кожного дотику. У очах моєї маленької немає огиди, є лише любов і безмежна ніжність, якої я не був готовий побачити.

— Ти живий, — повторює Нора знову, але тепер її голос тихий і спокійний, наче ми знайшли якийсь притулок від бурі.

Я дивлюсь на неї й не можу повірити, що все це реальність. Обличчя наближається, і я відчуваю, як її лоб торкається мого. Ми сидимо так – просто поруч, разом, без слів. Я знаю, що в цей момент я знайшов те, що насправді тримало мене в житті весь цей час.

Нора поруч, а я – вдома.

***

Стою біля дверей, спостерігаючи за Бембі, але всередині мене все розриває від розбіжностей. 

Я боровся цієї ночі, готовий був віддати своє життя, щоб захистити її й малюка. Кожен постріл, кожен крок був заради Нори, бо я не зміг би пробачити собі, якби з нею щось сталося. І тепер, коли вона поруч, у безпеці, я повинен радіти. Я повинен зітхнути з полегшенням. Але замість цього… моє серце стискається від болю.

Дивлюся, як вона обіймає Асмодея, як пальці ніжно ковзають по його обличчю, торкаються його шрамів. Я хочу бути на його місці. Хочу, щоб вона притискалася до мене, щоб я міг торкнутися її округлого животика, щоб відчути тепло і ніжність її дотику. Та замість цього я стою в тіні, не маючи права на більше, ніж мовчазне спостереження.

Асмодей підіймає голову, його очі на мить зустрічаються з моїми. Він бачить усе: і моє полегшення, і той біль, що палає десь глибоко всередині. Але це не його провина. Це моє. Це мої почуття, і мені доведеться з ними жити.

Я тихо відвертаюсь, щоб покинути кімнату, сподіваючись, що вони мене не помітять. Але раптом чую, як Асмодей кличе мене:

— Ед!

Завмираю на мить, стискаю руки в кулаки, але не обертаюся. Мені важко навіть дивитися на них зараз. Кожен крок із цієї кімнати віддає порожнечею, але я продовжую йти, не зупиняючись. Знаю, що він зрозуміє, чому я йду. І навіть якщо ні — мене це більше не хвилює.

Я виходжу надвір. Повітря холодне, пробирає до кісток, але це не допомагає. Моя голова гуде від думок, і єдине, чого я зараз хочу, — це забутись. Тому сідаю в автомобіль, стискаю кермо і різко натискаю на газ. На шляху до найближчого бару. Знаю, що в алкоголі немає порятунку, але зараз мені байдуже. Завтра почнеться новий день, і я маю бути сильним. Я маю бути готовим захищати Нору і її малюка, якщо Ліліт вирішить повернутися за ними.

Та сьогодні, бодай на кілька годин, я хочу втекти від усього. Втекти від болю, що роздирає мене на частини, і від любові, яку ніколи не зможу показати.

P.S. Як би я не любила Асмодея, але моє серце належить Тайпану. Його кохання до Нори мене просто ранить і я розриваюся у цьому любовному трикутнику...