Розділ 11 Нора/Ліліт

Постріли розривають тишу ночі. Я прокидаюсь різко, серце ледь не виривається з грудей. Що це? Що відбувається? Усе навколо здається незрозумілим, хаотичним, а паніка накочується хвилею. Моє тіло автоматично стискається, і я інстинктивно обхоплюю живіт рукою, захищаючи малюка. 

Будь ласка, нехай це все буде сном…

Постріли продовжують лунати, стаючи все гучнішими, ближчими. Звуки кроків і крики за дверима кімнати. Мені хочеться втекти, але куди? Я не можу залишити це місце. Я не маю вибору, лише сиджу на ліжку, затамувавши подих, зі страхом дивлюся на двері.

І тут вони відчиняються з силою, від удару об стіну я ледь не скрикнула. У світлі коридору я бачу чоловіка. Чорна форма, балаклава, гвинтівка в руках. Він рухається впевнено, як той, хто знає, що робить. Від нього віє небезпекою. Я дивлюся на нього, в його очі, і на мить втрачаю дар мови.

Це може бути він? Ні, це неможливо…

Моє серце стискається, дихання уривчасте. Чоловік щось каже, і його голос... Невже це... Асмодей? Мій розум не може зібрати думки докупи. Я ж бачила його мертвим. Я оплакувала його всі ці місяці, жила з цією втратою. Але зараз... тут, у цій кімнаті, переді мною стоїть він. Чоловік, який був моїм кошмаром і моїм захистом. Він живий? Чи це просто марення?

Я не встигаю нічого зрозуміти. Раптом сильні руки підхоплюють мене, легко, мов пір'їнку. Мене притискають до себе, і я відчуваю тепло його тіла через холодну, жорстку тканину. Я не можу говорити. Не можу запитати, що відбувається. Я не встигаю навіть опиратись. Я тільки відчуваю, як він притримує мене, захищає, немов найбільш коштовний скарб.

Це ти? Це ти, Ітоне?

 Мої думки плутаються. Серце б'ється у ритмі з кроками, якими він швидко несе мене через коридори маєтку. Я бачу тіла охоронців на підлозі, розкидані, мов ляльки. Свіжа кров, за якою залишається слід на мармурових плитах. Мене нудить від цього видовища. Я міцно заплющую очі, намагаючись не думати про те, що сталося з ними.

Навколо нас ще люди, я чую їхні голоси, чую шум зброї, але не можу відкрити очі, щоб побачити їх. Я не хочу бачити. Це жахливо, це неправильно. Все це неправильно. Але водночас я відчуваю, що це – єдиний шлях до свободи.

Врешті, я відчуваю, як мене кладуть в автомобіль. Тіло все ще тремтить, я дихаю уривчасто, не можу заспокоїтись. Але тоді відчуваю дотик. Ніжні, але впевнені пальці в шкіряній рукавиці легко торкаються мого обличчя. Цей дотик… Я наважуюся відкрити очі.

Переді мною – Ітон.

Його обличчя приховане під маскою, але я впізнаю його. Я не можу не впізнати його. Це він. Той, кого я стільки місяців оплакувала, кого вважала мертвим. Мої губи тремтять, і я не можу стримати схлип. Сльози мимоволі починають котитися по моєму обличчю.

— Ти живий... — шепочу я, ледве розуміючи, що відбувається.

Асмодей мовчки дивиться на мене, але його очі кажуть більше, ніж будь-які слова. Він живий. Він повернувся за мною. І тепер я знаю: усе зміниться.

***

Полум'я охопило будівлю, і тепер моє царство зброї, мій ключ до влади, знищене. Я стою біля свого автомобіля, дивлячись на цей хаос із кам'яним виразом обличчя. Усередині мене клекоче лють, але я тримаю її під контролем. Завжди. 

Пожежники бігають навколо, намагаючись приборкати полум'я, але їхні зусилля здаються марними. Мої люди також шукають кожну деталь, кожен фрагмент, що міг би вказати на тих, хто посмів це зробити. Їхні кроки хаотичні, їхні обличчя напружені. Я бачу, як страх починає заражати їх. Страх перед моїм гнівом.

Хто? Хто наважився напасти на мене?

Моя рука мимоволі стискає пістолет у кобурі, і я уявляю, як притискаю його до скроні того, хто стоїть за цим підпалом. Вони заплатять. Усі, хто причетний, заплатять.

Я тримаю свої емоції під контролем. Завжди спокійна, завжди впевнена. Моя влада – це мій холодний розрахунок. Але раптом гучний звук телефону проривається крізь гул і крики. Дзвінок вібрує в моїй кишені.

Я підношу телефон до вуха, навіть не глянувши на екран.

— Що таке? — запитую, хоча не очікую почути нічого хорошого.

Голос на іншому кінці лінії звучить надто схвильовано.

— Ліліт... у вашому маєтку була перестрілка.

Моє серце завмирає. Я вперше за довгий час відчуваю те, що називають страхом. Це не просто перестрілка. Це щось більше. Щось особисте.

— Що з Норою? — шиплю в трубку, стискаючи її так, що пальці побіліли.

— Ми не знаємо... Її немає в кімнаті. — Я мовчу, і це мовчання дзвенить у вухах. — Її викрали, — ледь чутно додає голос.

Мій син... Я не чую більше нічого. Усе навколо: вогонь, крики, люди – зникає. Є лише одна думка: Мій син. Його забрали разом із нею.

Я зриваюся з місця, кидаючи телефон убік. Мене переповнює лють і страх одночасно. Як? Як вони змогли? Хто наважився вдертися до мого дому? Якщо з ним щось сталося... Якщо його забрали... Ніхто не залишиться живим. Ніхто.

***

Машина рве вперед, мене кидає від поворотів, але я цього не відчуваю. Є лише одна мета – дістатися маєтку. Коли я нарешті під'їжджаю до воріт, мене вже зустрічають люди. Їхні обличчя виражають паніку, але я не зупиняюся на них. Я мчусь до кімнати Нори.