Розділ 10 Асмодей

Мені вдалося вижити після того, як усі вважали мене мертвим. Інсценування своєї загибелі дало мені перевагу, але тепер настав час роботи. Ми з Тайпаном довго чекали на цей момент, збирали тих, хто залишився вірним, навіть коли я зник з поля.

Довіра – це найцінніше, що я зараз маю. Нею не купиш лояльності, не змусиш людей йти на смерть заради тебе. Але ті, що залишилися – справжні. Кожен з них знає, що сьогоднішня ніч – це не просто ще одна операція. Це моя особиста вендета. І вони готові пройти через пекло, щоб бути поруч зі мною. 

Ми з Тайпаном зібрали наших бійців у старому місці, куди ніхто більше не заглядав. І доки хлопці перевіряли зброю та налаштовували радіозв'язок, я дивився на них, на кожного з тих, хто вижив після цього хаосу і розумів, що можу протистояти Ліліт. 

— Бос? — Тайпан підійшов до мене з автоматом на плечі, і як завжди із залізним спокоєм. 

— Йдемо через підземний тунель, — відповідаю я, перевіряючи свою М-16. — Це наш єдиний шанс. Вони не чекають, що хтось наважиться напасти на маєток.

***

Ми рухалися швидко і без зайвого шуму. Підземний тунель тягнувся на кілька сотень метрів під нашим з Ліліт маєтком. Вона ніколи не думала, що хтось може скористатися цим шляхом, але я про нього не забув.

У тунелі було темно й вологого. Вентиляційні решітки ледь пропускали світло з поверхні, а під ногами відчувалося легке тремтіння. Я рухався попереду, Тайпан прикривав тил. Ми знали, що час проти нас. Якщо нас помітять, то це кінець.

— Ми на місці, — прошепотів один із бійців, перевіряючи детектор руху.

Я підняв руку, зупиняючи групу. Дихання в мене стало частим, але не від страху. Це була лють, що накопичувалася протягом цього часу. Ліліт забрала в мене найцінніше, і тепер я поверну назад своє.

Виходили з тунелю, відкривши прихований люк у стіні дому. Перед нами були вузькі коридори підвалу, де майже не було охорони. Тайпан рухався мовчки, його рухи нагадували хижака, що готується до стрибка на здобич. Справжній змій.

Перша перестрілка почалася в тому ж коридорі. Двоє охоронців Ліліт з'явилися з-за рогу, їхні обличчя були здивовані, але ненадовго. Тайпан зреагував миттєво – постріл у голову першого, другий навіть не встиг підняти зброю, як його тіло впало на землю.

— Далі тихо не буде.

Я кивнув, і ми рушили уперед. На шляху нас чекало більше охоронців. Ми пробиралися крізь них, наче тіні. Постріли звучали глухо, тіла падали один за одним. Але це було лише питання часу, поки вони не розуміють, що ми прорвалися у дім.

Перестрілка загострилася на сходах, що вели до вітальні. Я підняв автомат і відкрив вогонь. Кулі зі свистом пролітали повз, одна з них зачепила стіну поруч із моїм плечем. Але це не зупинити мене. Не зараз. Я повинен дістатися Нори.

Тайпан перший увірвався до вітальні. Кілька охоронців впали від його влучних пострілів. Їх було більше, ніж я очікував, але кожен із моїх людей знав свою справу. Ми рухалися злагоджено, наче єдиний організм, прикриваючи один одного і методично знищували супротивника.

Сходи вели нас угору, до кімнати, де, я був упевнений, тримали Нору. Кров стікала по стінах, запах пороху заповнив повітря. Я вдихав його, відчуваючи, як напруга в мене тільки наростає.

Демон вийшов назовні.

Нарешті ми дісталися до останніх дверей. Я жестом наказав Тайпану прикривати, а сам швидко перевірив замок. Усе було тихо, занадто тихо.

Я підняв пістолет, а вільною рукою різко натиснув на двері плечем. Вони з тріском відчинилися, вдаряючись об стіну. У кімнаті панувала напівтемрява: світло крізь важкі штори пробивалося ледь помітними смугами, малюючи бліді тіні на підлозі й стінах. Моє серце билося швидко, але я контролював кожен рух, кожен подих. Я вдивлявся у простір перед собою і побачив її.

Нора. 

Вона сиділа на ліжку, обхопивши свій живіт руками, немов це єдине, що її рятувало від реальності, в якій вона опинилася. Очі моєї дівчинки широко розкриті, наповнені жахом. Вона не впізнає мене через чорну балаклаву. Для неї я лише ще один чоловік зі зброєю в руках, що увірвався в її життя, як буря. 

На мить між нами запанувала тиша, наче час зупинився. Її руки міцно стискали живіт, оберігаючи нашу дитину. 

— Моя маленька, — промовив я тихо, але достатньо твердо, щоб її погляд знову зосередився на мені. 

Мій голос здався Норі знайомим. Її очі, сповнені сліз, раптом ожили, впізнавши мене, а обличчя змінилося: від страху до невимовного полегшення, і я бачив, як тривога на мить відступає. Моя маленька все ще була налякана, але тепер вона знала, що це я.

Я підійшов до неї швидко, але обережно. Ми не маємо зараз часу. За дверима вирують інші події й ми мусимо покинути цей дім, доки Ліліт не дізналася про нашу появу.

— Ми йдемо звідси, — сказав я рішуче, але тихо, намагаючись ще більше не налякати свою дівчинку.

Нора лише кивнула. Її губи тремтіли, але вона не вимовила жодного слова. Вона довіряла мені, і цього було достатньо.

P.S. Поділіться враженнями від прочитаного, вашій авторці буде приємно)