Глава 1

Глава 1

З чого починається життя?

З маленької іскри… Десь там, високо, де ще немає ні ранку, ні ночі, ні часу. Де душі ще не мають облич, а майбутнє ще не стало чиєюсь історією. Там де любовь і щирість не просто слова… Саме там, де легко… Спочатку — лише ця маленька іскра, а потім вона отримує плоть, кров, тіло.  І нарешті, перший подих.

І ось починається життя.

Не випадково, не де завгодно і не з ким завгодно. Усе відбувається у свій час і в своєму місці. Саме там, де для цієї маленької іскри складуться найкращі умови, щоб пройти свій шлях. Принаймні, так усе має починатися.

А потім настає ранок. Звичайний такий ранок. Той самий грьобаний ранок, коли ти ще не встигла нормально прокинутися, а життя вже вимагає від тебе подвигів.

Коли ти хочеш лише спокійно випити кави, але чомусь саме в цей момент усім від тебе щось потрібно. І поступово приходить страшне усвідомлення: світ зовсім не створений для тебе. Це ти, блін, для світу.

Працюй. Поспішай. Усміхайся. Допомагай. Терпи. Встигай. Не забувай. Усім догоджай.

А про себе подумаєш потім, якщо, звісно, залишиться час.

Навіть не маючи дітей, я маю клопоти. Ні, не гірше — важче. Пусті, як пластмас. І відчуття ті ж самі: ти не наповнюєшся, а згодом перетворюєшся на якесь прозоре щось. Найпекельніші часи — це ранок і вечір. Обід та день — це той час, коли я живу.

Живу. Не виживаю, а живу.

Роблю все, що повинна робити гарна домогосподарка. Але в той же час я сама собі господарка, господиня. Можу навести чистоту на столі й там пити каву, а можу плюнути на підлогу і довго не витирати. Розкидати речі де заманеться, зсунути всі меблі, покласти записник туди, куди хочу я, і навіть склянку поставити на стіл без підставки… Аж допоки він не приїде з роботи.

До цього часу все має бути ідеально: і вдома, і на подвір’ї, і всюди. Якщо він знайде до чого причепитися, то неодмінно це зробить. Хоча може й без причини, здається, це його улюблена справа. І ще цей пес — його улюбленець. Але це не собака, а якесь чудовисько. Завбільшки з мене, а коли стає на задні лапи — взагалі велетень. Тупий, як пробка, але його улюбленець, за яким доглядати маю саме я. Холера на мою голову — і він, і його хазяїн.

Прогулянки зранку і ввечері, і в дощ, і в сніг. Та хоч каміння з неба — з ним усе одно треба йти. Якщо ж не вийти з ним на двір, він обгадить увесь дім. Скрізь потроху, але весь. Хоча «потроху» - це я ще занадто пом’якшила. Там гігантські калюжі розміром з океан. І де воно в нього стільки береться? І, звичайно, як я могла забути - моє улюблене заняття - це купати цю наволоч. А ще обожнюю його чесати. Уся ця довга руда шерсть летить в очі, в ніс, приліпає до одягу. Хто ж сказав, що це королівська порода? Здоровенний рудий алабай - більше схожий на ведмедя, ніж на собаку. Та ні, у ведмедя, хоч очі розумні. А цей…

Це знущання над хазяйкою цієї собаки. Та я йому і не хазяйка. Радше теж служниця, яку він узагалі серйозно не сприймає. Жодної команди ніколи не виконає і біжить стрімголов туди, куди йому заманеться. Але ж кричати на нього не можна - бо його ніжне психічне, чи то ментальне, здоров’я похитнеться. Ніжне тремтяче бізе, а не охоронець. До речі, від страху він теж робить сюрприз. Наразі Дюк міцно спить, усі справи зроблені, і можна приділити трохи часу собі. Наприклад, поснідати о чотирнадцятій годині дня. Це буде дуже гарна ідея. Та залишиться лише нею. Чому «ідея»? Бо тільки - но я сідаю їсти, Ноа це відчуває і відразу ж починає дзвонити і дає мені ще купу справ. І це все потрібно зробити обов’язково до його приходу до дому, а краще ще вчора.

Бо, інакше знову вислуховувати, яка ж я господиня. Нікчемна жінка. І, як докір — у нас немає дітей. Я й так нічого не встигаю, зашиваюся, потонула в багнюці й бруді, у цих ницих буднях. І просвіту, чи бодай маленького промінчика, я не бачу. Взагалі нічого не бачу крім постійних домашніх справ.

До дзеркала взагалі намагаюся не підходити. Там оселилася якась блякла поганка, бо жінкою це назвати важко. Та й ані часу, ані бажання щось змінювати в мене нема. Я вже звикла до себе такої - ніякої, блідої копії самої себе. Попелюшка без казки і замість Принца, якесь чудовисько. І сенсу немає вдягатися, чиститися, фарбуватися, робити укладку – виглядати гарною. Навіть заради Ноа. І взагалі, я впевнена, що йому на це глибоко начхати. Ні, навіть не так. Йому цілком начхати на мене.

Я йому потрібна не як жінка. Інакше, не можу зрозуміти, чому він на мені одружився. Він же не міг знати, що я буду гарною господинею. Або, як він каже: «Божим непорозумінням». Знав би - вибрав би когось іншого. Та тут і він сильно помилився.

Цікаво, а як він ставиться до інших жінок? На роботі, наприклад. Чи він їх, хоча б, поважає.  Але моя цікавість ніколи не буде втамована, бо я навіть не знаю, де він працює і ким. Жодної колеги я ніколи не бачила та й не побачу. Лише знаю, що це якось пов’язано з цінними паперами, і що в нього є особистий водій, який рівно о 7:40 чекає його біля дому.  І все. Це всі знання про чоловіка з яким я вже давно в шлюбі.

Я взагалі не можу поставити запитання: чому, якщо в нього є водій, у нас немає кухарки, садівника чи домашньої робітниці? Або хоча б чому я сама тягну важкі сумки з магазину? Чому мене не може підвезти водій? Чому я не відчуваю того, що мій чоловік, якийсь важливий птах? Але я маю мовчати. Не знаю чому, але маю. Я навіть не усвідомлюю, що роблю поруч із цим чоловіком уже п’ятнадцять років. І, що він робить поруч зі мною.