Розділ 1

Яна

Я викликаю таксі і їду додому. Не хочу ні про що думати, давно не переживала такого стресу, руки досі трясуться. Вдома випиваю ромашковий чай і доволі довго просто сиджу, втупившись в одну точку, поки на телефон не приходить смс з невідомого номера. Але я знаю від кого. Беру пакет з грошима і прямую на вказане місце. Сьогодні вирішую залишити дочку у Каті. Так мені буде спокійніше.
                                             ***
Я погодилась на всі умови Олександра. Відпрацюю вказаний термін, а потім зникну на завжди. Я повинна витримати. Тільки довелось провірити пошту і відмовитись від декількох замовлень на наступний місяць. А саме головне потрібно добре усе обдумати. Будь-який мій хибний крок може призвести до величезних проблем.

Пізно в ночі я все ще лежала у вітальні на дивані і дивилась на темну стелю. Сон не йшов, а думки все крутились в хаотичному вихорі в моїй голові. Що змушує людей іти на такі підлі поступки. Здавалося б Софія, за що? Не вже через кохання можна так втратити здоровий глузд? Тай ще б до кого? А Артем, досі не можу зрозуміти для чого?  
 

Зранку я, як зразкова матір, забираю Емму і відвожу до садочка. Обіцяю, що після садочку ми сьогодні прогуляємося в парку і купимо солодку вату. Заводжу її до групи й поспішаю на маршрутку. Часу обмаль, а я обов’язково повинна встигнути на свій перший робочий день. 
 

Мабуть, багато людей мріють повернути час, щоб виправити помилки, але, нажаль, це не можливо. До того ж, якби не ця помилка, я не мала б свого найціннішого скарбу – донечки. 
 

Двері ліфту відчинилися на потрібному поверсі і я вийшла в приймальню. Розгублено розгянулася навколо, коли зрозуміла, що секретаря немає на місці. І що тепер робити? Постоявши деякий час вирішую самій пройти до кабінету. Стукаю, затримуюся, чую його голосне « так» і відчиняю двері.

— Ти запізнилася. Робочий день починається о восьмій, заявляє. Слова Олександра відгукуються в середині тупим ниттям. Зараз передімною незнайомець і він не приховує своєї зневаги. 
— Вибач… те - не така смілива, якою хочеться бути. Тай ніколи нею не була, особливо перед ним. Але піти не можу, не маю права.

— Ось.. - простягає аркуш. — Це твої завдання на сьогодні.

— Після я можу бути вільна ? - згадую про обіцяну прогулянку з Еммою. 

— Побачим, - відповідає, не дивлячись на мене.

Виходжу. Притискаюся спиною до стіни, намагаючись вирівняти збите дихання. Хочеться плакати, але не можна, не тут. 
Сідаю за робочий стіл і ознайомлююся з списком. Завдань, яких насправді багато, потрібно прискоритись щоб усе встигнути. Через якийсь час двері кабінету відкриваються і Саша виходить і швидко долає відстань до ліфта, і не дивлячись на мене, заходить в середину. 
 

До завершення робочого дня мій бос більше не появляється.  Це дарує неабияке полегшення, після вчорашньої розмови з ним мій емоційний стан був на межі зриву. Не можу я спокійно реагувати на його тон, стара образа не дає. Виключаю комп’ютер, збираю речі і викликаю ліфт. 
 

Коли двері ліфта вчергове відкриваються, легке хвилювання пробігає тілом. У погляді карих очей помічаю секундна здивування.

— Куди зібралась? - запитує, не відводячи погляд

— Додому.. робочий день уже завершився… - відповідаю, нервуючи.

— Не твій - зривається з уст.

Любі читачі, щиро дякую, тим хто продовжує читати історію Яни та Олександра!) В цій частині буде не менше емоцій та хвилювань) Не забувайте додавати книгу у бібліотеку і дарувати героям зірочку!!!)

Наступний розділ буде у четвер )))