Розділ 28

Дем’ян

Ми добираємося до місця за сорок хвилин, петляючи порожніми вулицями і уникаючи центральних проспектів з камерами.

Скеля, як і було наказано, знайшов ідеальну схованку, не виїжджаючи за межі мого дозволеного периметра. Це старий, але міцний приватний будинок у тихому секторі на самісінькій околиці міста. Він належить одному з наших надійних людей. Тут високий паркан, жодних сусідів вікно-в-вікно, і, головне, мій браслет спокійно блимає зеленим діодом — я нічого не порушив.

Дмитро Іванович заганяє мікроавтобус у двір і глушить двигун.

Я обережно, щоб не розбудити, забираю Настю з рук Божени. Дівчинка настільки виснажена останніми днями, що навіть не ворушиться, лише міцніше хапає мене за куртку уві сні. Божена виходить з машини на ватних ногах. Я бачу, що вона тримається на самій лише силі волі.

— Будинок уже прогрітий, ключі я перевірив, там є чиста постіль, — тихо каже Буря, відчиняючи перед нами важкі вхідні двері. — Ми зі Скелею поки посидимо в машині, постежимо біля воріт. Йдіть. Вам треба відпочити і поговорити.

Я киваю йому з вдячністю.

Ми заходимо всередину. Будинок виявляється невеликим, але дуже затишним. Я проходжу до спальні, обережно кладу Настю на широке ліжко, стягую з неї черевички і вкриваю теплою ковдрою. Божена стоїть біля дверей, обхопивши себе руками, наче боїться зробити зайвий крок на новій території, нехай і безпечній.

Я підходжу до неї, беру за лікоть і м'яко, але наполегливо виводжу з дитячої, прикриваючи за нами двері. Ми опиняємося в невеликому коридорі, де горить лише тьмяний бра. Тут нас ніхто не почує і не потривожить.

Щойно двері зачиняються, Божена осідає просто на підлогу, притискаючись спиною до дерев'яної обшивки стіни, і ховає обличчя в долонях.

— Ти не повинен був за нами приходити... — її голос зривається на повний відчаю шепіт. — Ти не розумієш, що ти накоїв. Він же тебе знищить! Якщо він виживе після тих бандитів, він знайде нас... Він уб'є тебе за те, що ти нас забрав!

Я опускаюся перед нею на коліна. Жорстко, але обережно відриваю її льодяні долоні від обличчя, змушуючи подивитися мені прямо в очі.

— Він більше нікого не вб'є, Божено. Його час вийшов, — кажу я твердо, намагаючись передати їй хоча б частину своєї впевненості.

— Ти нічого не знаєш! — вона відчайдушно хитає головою, по її щоках градом котяться сльози. Вона дивиться на мене так, ніби прощається. — Я... я зробила страшні речі, Дем'яне. Ти навіть не уявляєш, які. 

Я мовчки, не кажучи жодного слова, пересуваюся ближче і просто хапаю її в обійми.

Міцно, надійно притискаю її до своїх грудей. Вона спочатку напружується, інстинктивно чекаючи удару чи докору, але я лише ховаю її обличчя на своєму плечі і зариваюся пальцями в її волосся.

— Тшшш... — шепочу я, м'яко погладжуючи її по спині. — Все добре. Чуєш? Все добре. Мені байдуже, що ти там робила. Мені начхати на його погрози. Головне, що ви обидві тепер тут. Зі мною.

— Дем'яне... — вона впивається пальцями в мою футболку так сильно, що, здається, залишила б синці, якби могла. Її тіло судомно здригається від ридань.

— Тобі більше не треба бути сильною, — продовжую я ледь чутно, цілуючи її в маківку. Від неї пахне морозом, страхом і тією самою Боженою, яку я кохав усе своє життя. — Тобі не треба нікого рятувати і ні з ким боротися. Тепер це моя робота. Просто видихни, рідна.

Ці слова стають для неї останньою краплею. Її захисний панцир, який вона носила стільки років, розсипається на порох. Вона плаче гірко, надривно, вивільняючи весь той жах, біль і самотність, які розривали її зсередини.

А я просто сиджу на підлозі, міцно тримаючи її у своїх руках, і розумію, що не відпущу її більше ніколи. Нехай вона поки мовчить. Нехай боїться зізнатися мені в тому, що Настя — моя донька. У нас попереду ціле життя, щоб у всьому розібратися.

Але прямо зараз я мушу дати їй те, чого в неї не було вісім довгих років — відчуття абсолютної, беззаперечної безпеки.

Вона плаче доти, поки сльози не висихають. Я не кваплю її. Гладжу по спині, цілую у скроню, поки не відчуваю, що її тіло важчає в моїх руках. Емоційне вигорання бере своє.

— Пішли, — тихо кажу я, підхоплюючи її на руки. Вона навіть не пручається, лише довірливо ховає обличчя на моїх грудях.

Я заношу її до спальні, де вже спить Настя. Обережно знімаю з Божени куртку, взуття і вкладаю поруч із донькою. Вона інстинктивно обіймає малу, згортаючись калачиком. Я натягую на них ковдру.

— Я нікуди не піду. Я буду поруч, — шепочу я, схилившись над нею.

Її очі вже заплющені. Кілька хвилин я просто стою над ліжком, слухаючи, як їхнє дихання вирівнюється і синхронізується. Мої дівчата. Моя сім'я. Заради цього моменту варто було пройти через усе пекло.

Переконавшись, що вони міцно сплять, я безшумно виходжу з кімнати, прочиняючи двері рівно настільки, щоб чути кожен звук. Спускаюся на перший поверх, натягую куртку і виходжу на морозне нічне повітря.

Сніг тихо рипить під моїми кроками. Я підходжу до мікроавтобуса, відсуваю бічні дверцята і сідаю на сидіння. У салоні темно, світиться лише екран ноутбука Скелі та тьмяний червоний вогник сигарети Дмитра Івановича.