Розділ 27

Ми прослизаємо на балкон. Холодне повітря б'є в обличчя, але адреналін розганяє кров так, що я зовсім не відчуваю морозу. Я першим переступаю через металевий профіль у свою квартиру, обережно відгинаючи зрізаний пластик, а потім тягну на себе Божену. Вона рухається невпевнено, її тіло б'є дрібне, судомне тремтіння. Я перехоплюю її за талію, допомагаючи переступити перешкоду, а потім забираю Настю.

Щойно ми опиняємося на моїй території, за стіною лунає такий страшний, розкотистий гуркіт, що дрижить підлога. Металеві двері Кирила не витримали.

— Де він?! Де гроші?! — чути грубий, лютий рев із сусідньої вітальні.

Потім лунає глухий удар і здавлений стогін Кирила, який, очевидно, якраз почав приходити до тями, але відразу ж отримав на горіхи. Бандити не збиралися ставити йому запитання ввічливо.

Божена здригається і затуляє вуха Насті. Я міцно беру її за руку.

— Не зупиняємось. Ходімо, — командую пошепки.

Ми виходимо з моєї квартири і пірнаємо в напівтемряву чорного ходу. Світла тут немає, лише тьмяне сіре проміння пробивається крізь брудні вікна на прольотах. Я несу доньку на одній руці, притискаючи її голівку до свого плеча, а іншою міцно тримаю крижані пальці Божени. Вона ледве встигає за моїм швидким кроком, часто спотикається, але не видає жодного звуку.

Ми злітаємо на перший поверх, я штовхаю важкі металеві двері, і ми вириваємося на вулицю.

За рогом будинку, біля трансформаторної будки, з увімкненими габаритами нас уже чекає машина. Бічні дверцята миттєво відкриваються і Скеля простягає руки.

— Давай малу! — різко шепоче він.

Я передаю йому Настю, допомагаю сісти Божені, а потім заскакую сам, з силою закриваючи за собою двері.

— Всі цілі? — Дмитро Іванович кидає на мене швидкий погляд.

— Цілі. Поїхали, — видихаю я.

Буря тисне на газ. Машина зривається з місця, виїжджаючи з двору через вузьку арку. Минаємо поворот на головну вулицю саме в той момент, коли до нашого під'їзду на шаленій швидкості підлітає ще одна чорна машина — мабуть, підкріплення картелю. Ми розминулися з ними на лічені секунди.

Пейзаж за тонованими вікнами зливається в суцільну сіру смугу. Місто закінчується, починаються засніжені поля і лісосмуги.

У салоні тепло і тихо. Пахне автомобільною кавою і ледь відчутним металевим запахом зброї, яку хлопці тримають напоготові, але так щоб ні Насті ні Божені не було помітно.

Я сиджу на передньому сидінні. Божена позаду, міцно притискаючи до себе Настю. Дівчинка повністю виснажена страхом. Вона згорнулася калачиком на маминих колінах, обійняла свого плюшевого ведмедя і просто вимкнулася, сховавшись від цієї страшної реальності у сон.

А ось Божену починає накривати запізнілий шок. Її тіло б'є такий сильний озноб, що зуби вистукують дрібний дріб. Адреналін, який тримав її на ногах останні дні, різко відступає, залишаючи після себе абсолютну порожнечу і біль.

Я обережно простягаю руку і торкаюся її плеча. Вона здригається, підіймає на мене очі — величезні, повні нестерпного відчаю і провини.

— Тобі холодно? — тихо питаю я, знімаючи з себе куртку, щоб накинути їй на плечі.

Вона хитає головою, відсторонюючись, ніби не заслуговує на цей жест.

— Дем'яне... — її голос зривається на жалюгідний, здавлений хрип. Сльози, які вона так довго стримувала, нарешті проривають дамбу. Вони котяться по її блідих щоках гарячим потоком. — Пробач мені... Господи, пробач... Заява... Я підписала її. Я власноруч написала, що ти напав на мене. Він змусив мене, він сказав, що якщо я цього не зроблю, він віддасть Настю в інтернат або...

Вона ховає обличчя у вільну долоню, згинаючись навпіл від ридань, намагаючись плакати беззвучно, щоб не розбудити дитину.

— Тшшш... Я знаю. Я все знаю, рідна.

— Ти не розумієш! — вона відчайдушно хитає головою. — Через мене тебе посадять! Тобі скасують заставу, я втопила тебе, я... я просто хотіла, щоб вона жила!

— Подивись на мене.

Мій голос звучить настільки твердо і глибоко, що вона мимоволі завмирає і підіймає заплакані очі. Я обережно торкаюся її розбитої губи великим пальцем, стираючи слід крові.

— Твоя заява заблокована. Наш адвокат уже розбив її в суді відеозаписами з лікарні, — кажу я, намагаючись достукатись. — Мене ніхто не шукає. Тобі більше не треба виправдовуватися і боятися. Усе закінчилося.

Вона завмирає. Її губи привідкриваються, намагаючись вловити повітря.

— Заблокована? — недовірливо шепоче вона.

— Так, — я обережно стискаю її крижані пальці, зупиняючи цю паніку. — Але давай не тут.

Дмитро Іванович зосереджено і похмуро дивиться на дорогу, а Скеля занадто показово втупився у свій планшет, удаючи, що його тут немає. Але ми всі в замкненому просторі. Такі речі не обговорюються на публіку, навіть якщо ці люди щойно врятували нам життя.

Божена миттєво все розуміє. Вона судомно ковтає, закриває рота рукою і приречено киває. Відвертається до темного вікна, ховаючи мокре від сліз обличчя, але я бачу, як здригаються її худенькі плечі.