Розділ 26

Я відпускаю ручку дверцят і на секунду прикриваю очі, приборкуючи емоції. Солдат усередині мене остаточно перехоплює контроль, витісняючи гарячковість холодним розрахунком.

— Через парадні двері йти не можна, — швидко, по-військовому чітко пояснюю я. — Кирило зараз на межі. Він знає, що по нього прийдуть, і тримає зброю напоготові. Якщо я почну ламати замок або вибивати двері, він від страху просто випустить всю обойму. Мої дівчата можуть потрапити під випадкову кулю.

— І що ти пропонуєш? — хмуриться Дмитро Іванович. — Через вікно не залізеш.

— Я сусід, ви забули? — я криво всміхаюся, дістаючи з кишені свій тактичний ніж. — Наші балкони розділяє лише суміжна стіна, а засклена частина — це звичайний лист пластику і тонкий металевий профіль. Я зайду у свою квартиру, тихо зріжу кріплення і зайду до них через балкон. Він зараз повністю сфокусований на вхідних дверях. Зі спини він удару не чекає.

Скеля схвально киває, швидко прокручуючи в голові схему.

— Це грамотно. Дуже грамотно. А що робити з візитерами? Фургон ось-ось буде тут.

— Ви залишаєтесь внизу, — я дивлюся прямо в очі Бурі. — Якщо вони заїдуть у двір, ваше завдання — не дати їм швидко зайти в під'їзд. Дмитре Івановичу, перекрийте їм проїзд. Здайте назад, зробіть вигляд, що заглохли на вузькій ділянці. Якщо вийдуть бикувати — почніть скандал, скажіть, що вони вас підрізали. Затягніть їх у розбірки на вулиці. Що завгодно, але дайте мені рівно п'ять хвилин чистого часу.

— Зробимо, — Буря впевнено кладе руки на кермо і заводить двигун, готуючись до маневру. — Твої п'ять хвилин пішли, Шторме, — завершує Буря, не відриваючи погляду від дороги. Його голос звучить глухо і зосереджено. — Тільки без трупів. Нам треба витягти вас, а не сісти всім разом. Працюй.

Я вискакую з машини, на ходу натягуючи каптур глибоко на очі. Морозне повітря миттєво обпікає легені, але всередині мене горить таке дике, всеохопне полум'я, що я не відчуваю холоду. Моя донька там. Жінка, яку цей садист катував роками за мою ж дитину, теж там. Кожна секунда зволікання здається мені злочином.

Замість того, щоб іти до парадного входу, я оббігаю багатоповерхівку і пірнаю в напівтемний підвал, що веде до чорного ходу. Ноги самі несуть мене вгору службовими сходами. Рухаюся як тінь, м'яко переступаючи через бетоновані сходинки. Браслет на щиколотці неприємно тисне, але зараз мені на нього абсолютно начхати.

Швидко відмикаю двері своєї квартири. На щастя, вдома порожньо — мати, мабуть, пішла в магазин. Я пролітаю через темний коридор прямо на засклений балкон.

Мій балкон суміжний із балконом Кирила. Нас розділяє лише тонкий лист білого сендвіч-пластику та металевий профіль. Я притискаюся вухом до холодної перегородки і чую його голос крізь прочинені балконні двері. Він звучить рівно, лякаюче спокійно.

— ...Я знав це ще тоді, коли ти її народжувала. Ти думала, я сліпий? Я бачив, як ти на нього дивилася... Я склав терміни, Божено. Я не дурний...

Кожне його слово — це ніж, який з розмаху врізається в мої власні нутрощі. У мене перед очима все застилає кривава пелена. Він знав. Цей психопат усе знав і катував мою жінку роками, виміщаючи на ній свій хворий, збочений нарцисизм.

— Знаєш, чому я не вбив тебе одразу? — продовжує він із відвертою насолодою. — Я хотів, щоб ти мучилася. Я хотів, щоб ти бачила, як росте його донька, але називає мене татом...

Мої пальці стискають руків'я тактичного ножа так, що біліють кісточки. Я змушую свій армійський мозок повернути контроль. Емоції зараз можуть нашкодити, тому я приставляю лезо до стику пластикової перегородки і рами. Рука діє на автоматі, професійно, беззвучно прорізаючи монтажну піну та ущільнювач по всьому контуру.

— Витри кров. Ти забруднила мені підлогу, — чую я його гидливий тон, а потім важкі кроки, що віддаляються. Клацає клямка ванної, і з шумом починає литися вода з-під крана.

Це мій шанс. Я обережно віджимаю надрізаний лист пластику на себе, утворюючи достатній прохід, і протискуюся на його балкон.

Тут смердить застарілим тютюновим димом. Я акуратно штовхаю балконні двері і безшумно, наче хижак, ступаю у вітальню. Я швидко сканую простір і помічаю їх у глибині коридору.

Божена стоїть біля виходу. Вона бліда, на підборідді видніється кров, але її спина випрямлена. Вона міцно тримає Настю за руку. Моя дівчинка налякана, притискає до себе ведмедика, але слухняно йде за матір'ю. Божена збирається тікати. Сама. Прямо під кулі бандитів, які зараз підіймаються сходами.

І в цю саму секунду шум води у ванній кімнаті раптом різко припиняється.

Повисає густа, оглушлива тиша. Божена з малою завмирають посеред коридору, прикипівши до підлоги від жаху. Я бачу, як вона намагається затулити собою дитину. Кирило у ванній бере рушник. Він зараз вийде.

Але перш ніж він встигає це зробити, наш під'їзд здригається від страшного, потужного гуркоту у вхідні двері.

Бам! Бам! Бам!

Буря, мабуть, заблокував їхній фургон, але ці відморозки просто вискочили з машини і рвонули нагору пішки. Вони вибивають двері.

Двері ванної розчахуються. Кирило вилітає в коридор, на ходу скидаючи рушник. В його руці — табельний пістолет. Він миттєво помічає Божену біля виходу. Помічає ключі в її руках.