Розділ 25

Час на годиннику автомобільної магнітоли показує майже восьму ранку.

Ми сидимо в машині Бурі, припаркованій навпроти приватної клініки. Мотор заглушений, щоб не привертати зайвої уваги. Скеля на пасажирському сидінні спереду обхопив обома руками паперовий стаканчик з кавою, від якого йде ледь помітна пара. 

Дмитро Іванович за кермом дивиться просто перед собою, барабанячи пальцями по ободу. Ніхто не говорить, бо слова зараз не мають жодного сенсу. Повітря в салоні наелектризоване настільки, що здається, від одного необережного руху спалахне іскра.

Я сиджу на задньому сидінні і дивлюся на скляні двері лабораторії. Мої думки — суцільний вир, який затягує мене у спогади восьмирічної давнини.

Той самий спогад, який я гнав від себе всі ці роки, щоб не збожеволіти. Перша і остання ніч, яка в нас була. Божена була неймовірно приваблива. 

Я пам'ятаю смак її губ, солоний від її незрозумілих тоді сліз і солодкий водночас. Пам'ятаю, як моя шкіра горіла від її дотиків, як вона горнулася до мене, шепочучи моє ім'я, ніби намагалася запам'ятати кожну клітину мого тіла. 

Для мене та ніч була особливою. Обіцянкою того, що в нас все ще може скластися.

Але все вийшло не так. Божена після того і знати мене не хотіла, відмовила мені в відносинах і взагалі заявила, що заміж виходить. 

Тоді це зламало мене. Випалило все зсередини, змусило підписати документи і поїхати. Але зараз, дивлячись на ці скляні двері лабораторії, я нарешті розумію: вона не зраджувала. Вона віддала мені все, що мала, а потім пішла на ешафот шлюбу з нелюбом, щоб зберегти плід цієї єдиної ночі. Жертвувала собою заради моєї дитини і мене. 

Жертвенна Божена водночас дивує і дратує, бо не можна було приймати рішення за мене. Вважати, що вона зламає мені життя звісткою про дитину.

Восьма.

— Пішли, — глухо кажу я і першим виходжу з машини, глибоко вдихаючи холодне ранкове повітря. Не можу ні хвилини довше чекати. Вже мають бути результати, а якщо ні, то ми почекаємо. Що таке декілька годин у порівнянні з роками?

Ми заходимо до госпіталю і спочатку чекаємо на ресепшн, а вже потім під кабінетом лікаря. Він запрошує мене не одразу, однак як тільки заходжу до кабінету, він тут же пропонує мені сісти і майже одразу підходить до свого столу, обережно розриває край конверта і дістає аркуш паперу з голограмою, печатками та роздруківкою генетичних локусів.

У кабінеті висне абсолютна, дзвінка пауза. Я чую, як б'ється пульс у моїх власних вухах.

Лікар пробігає очима по тексту, а потім підіймає на мене погляд. Намагаюсь там прочитати відповідь, бо він нічого не каже, мовчить, чи то паузу витрумує чи то що. Але врешті каже:

— 99,98%. Ви — біологічний батько. Збіг по всіх двадцяти досліджуваних маркерах.

Він простягає мені аркуш.

Я беру папір в руки, дивлюся на нього, але мій мозок відмовляється сприймати таблиці. Я бачу лише фінальний рядок.

Я дивлюся на ці цифри, і всередині раптом стає напрочуд тихо. Ніякого вибуху емоцій, ніякого дзвону у вухах чи кіношного потемніння в очах. Залізобетонне усвідомлення, що саме я бачу, остаточно притискає мене до стільця.

Дев’яносто дев’ять і дев’яносто вісім сотих.

Настя моя.

Я проводжу пальцем по надрукованому рядку, ніби намагаючись відчути його на дотик. Весь цей час я шукав у малій риси Божени, переконував себе, що дитина від Кирила. А вона весь цей час була моєю. Вісім років моя донька жила за стіною, дихала зі мною одним повітрям і називала татом людину, яка ламала психіку її матері.

Я акуратно згинаю аркуш навпіл. Потім ще раз. Ховаю його до внутрішньої кишені куртки, ближче до тіла.

— Дякую, — кажу лікарю і виходжу із кабінету до хлопців.

Щойно виходжу в коридор, вони тут же піднімають голови і дивляться на мене в очікуванні. Теж чекають бо від цього залежить те, що ми робитимемо далі. Для них все зміниться, коли вони дізнаються, що дівчинка моя, бо одна справа рвати дупи через жінку і зовсім інша через дитину. 

Піднімаю погляд на хлопців. Скеля напружено жує губу, Буря просто чекає.

— Моя, — кажу схвильовано. До кінця сам усвідомити те, що дізнався не можу.

Скеля шумно видихає, ніби скидає важкий рюкзак з плечей. Дмитро Іванович мовчки підходить і міцно стискає моє плече. У цьому жесті стільки чоловічої підтримки, що слова дійсно зайві.

Злість на Божену, яка гризла мене останні дні, зникає безслідно. Яку ж силу треба мати, щоб мовчки нести все на собі? Щоб заради моєї свободи і безпеки дитини добровільно лягти під цього виродка, а потім ще й писати на мене заяви, аби тільки я не ліз під його кулі.

— Дякую, лікарю, — кидаю я, підводячись.

Ми виходимо з кабінету, швидко минаємо коридори і опиняємося на вулиці. Морозне повітря приємно обпікає легені, допомагаючи остаточно протверезіти.

Щойно ми сідаємо в машину, я переходжу в робочий режим. Ніяких сентиментів і спонтанності, в нас має бути чіткий план. Я більше не можу бути ображеним сусідом, бо я батько, який має витягти свою сім'ю з пекла.