Розділ 24

Божена

Кирило тримає мене за волосся так міцно, що шкіра на голові палає вогнем, але фізичний біль — ніщо порівняно з тією прірвою, яка щойно розверзлася під моїми ногами. Я дивлюся в його очі і не бачу там ані краплі божевілля, яке буває в стані афекту. Там зовсім інші емоції, які лякають мене ще більше, бо вони означають, що він робив все це зі мною навмисно. Бо міг і хотів.

— Я знав це ще тоді, коли ти її народжувала, — його голос звучить рівно, майже ласкаво, і від цього по спині пробігає могильний холод. — Ти думала, я сліпий? Я бачив, як ти на нього дивилася, коли він із сумкою стояв у дворі перед від'їздом. Я бачив, як ти плакала вночі. Я склав терміни, Божено. Я не дурний. А коли прийшли результати аналізів на групу крові, це було просто офіційним підтвердженням того, що ти — дешева підстилка.

Я не можу дихати. З розбитої губи на підборіддя стікає крапля крові, але я навіть не кліпаю, паралізована усвідомленням того, що відбувалося зі мною всі ці роки.

Це був не алкоголь. Це були не проблеми на роботі і не стрес від його брудних справ. Його жорстокість була планом. Ідеально вивіреною помстою.

— Знаєш, чому я не вбив тебе одразу? — Кирило трохи нахиляє голову набік, вдивляючись у моє обличчя, насолоджуючись моїм шоком. — Чому не вигнав тебе з тією байстрючкою на вулицю? Бо це було б занадто просто. Я хотів, щоб ти мучилася. Я хотів, щоб ти бачила, як росте його донька, але називає мене татом. Як вона боїться мене. Кожен твій день, кожна твоя сльоза, кожен синець — це твоя кара за те, що ти зі мною зробила. І ти будеш нести її до кінця свого жалюгідного життя.

Він з огидою відпускає моє волосся. Випростовується, оглядаючи свої пальці.

— Витри кров. Ти забруднила мені підлогу, — кидає він гидливо. — Я йду умитися, а ти щоб за дві хвилини сиділа тихо. Ми нікуди не їдемо. Нехай тільки хтось спробує сюди сунутися.

Він розвертається і йде до ванної. Я чую, як клацає клямка, як з шумом починає литися вода з-під крана. Він пішов змивати мою кров зі своїх рук, абсолютно впевнений у своїй владі. Він залишив мене на підлозі, розчавлену його зізнанням, знаючи, що я нікуди не подінуся.

Я лежу на килимі, втупившись у білу стелю. Груди здригаються від судомних, беззвучних ридань. Моя пам'ять, рятуючись від цього жаху, мимоволі повертається на вісім років назад. У ту єдину ніч, яка стала початком усього.

Я згадую прохолодне осіннє повітря в його квартирі. Згадую, як Дем'ян притягнув мене до себе — сильно, владно, але так ніжно, ніби я була найціннішим скарбом у світі. Його гарячі губи на моїй шиї, його великі, мозолясті долоні, які ковзали по моїй шкірі, залишаючи після себе розряди струму. Ми кохалися так відчайдушно, так палко, ніби намагалися вкрасти в долі хоча б краплю щастя перед тим, як він поїде. Тієї ночі я вперше і востаннє відчувала себе живою. Бажаною. Коханою. Єдиною.

А потім він поїхав. А через кілька тижнів я побачила дві смужки на тесті.

Я була молодою, наляканою дівчинкою. Дем'ян був там, де кожен день міг стати останнім. Він жив своєю службою. Я не хотіла ламати йому життя, не хотіла, щоб він кидав усе заради "помилки" або, що ще гірше, щоб його вбили, поки він думав би про те, як забезпечити дитину. А тут Кирило... Надійний, спокійний, залицявся до мене, обіцяв гори звернути. Я погодилася на його пропозицію, сподіваючись знайти тиху гавань для своєї дитини. Яке ж це було фатальне, страшне рішення.

Кожен день — твоя кара.

Слова Кирила луною відбиваються в моїй голові. І раптом на зміну безперервному, липкому тваринному страху приходить лють. Холодна лють матері, якій щойно сказали, що її дитину використовують як інструмент для тортур.

Я не дозволю йому. Більше ніколи.

Я повільно, наче запрограмована, підводжуся з підлоги. Витираю кров з підборіддя тильним боком долоні. Мій погляд падає на його ключі, які він кинув на тумбочку біля дверей.

Безшумно, наче тінь, я йду до кімнати Насті.

Обережно відчиняю двері. Моя дівчинка не спить. Вона сидить на ліжку, бліда як полотно, стискаючи свого ведмедика. Її величезні очі широко розплющені. Я сподіваюсь, що вона не чула всього того, що Кирило тут казав.

Я підходжу до неї, сідаю на край ліжка і беру її маленькі рученята у свої.

— Сонечко, — шепочу схвильованим голосом. — Нам  треба поїхати. Сьогодні. Просто зараз. Ми підемо тихо-тихо. Ти зі мною, пташко?

Вона швидко, судомно киває.

Настя дивиться на мене секунду, а потім рішуче сповзає з ліжка, не випускаючи ведмедика.

— Я з тобою, мамо.

Я обіймаю її за плечі, і ми робимо крок до виходу з кімнати.

І тієї ж секунди у ванній раптом перестає литися вода.

Я завмираю, прикипівши до підлоги. Тиша, яка повисає у квартирі, здається оглушливою. Дуже довга, напружена тиша. Я чую, як Кирило бере рушник, чую шурхіт тканини. Він зараз вийде. Він побачить нас у коридорі, і тоді...

Я не встигаю подумати, що тоді, бо перш ніж Кирило виходить із ванної кімнати, я чую стукіт у двері. Гуркіт навить, важкий, рішучий, наче удар кувалдою по бетонній плиті.

Кирило виходить і бачить нас. Всміхається, коли помічає ключі в мене в руках.