Розділ 23

Повітря у квартирі таке густе від напруги, що мені важко дихати.

Я сиджу на кухні, механічно стискаючи в руках холодну чашку з недопитим чаєм. Останні дві доби перетворилися на суцільне пекло. Кирило не спить. Він міряє кроками вітальню, постійно перевіряє вікна, зашторює їх, тримає пістолет під рукою. Його телефон розривається від дзвінків, на які він не відповідає, лише люто скидає і блідне все більше.

Він загнаний у кут. Його кримінальні партнери знають правду про "общак", і він розуміє, що смерть дихає йому в потилицю.

І найстрашніше те, що в цьому стані тваринної паніки він стає неконтрольованим. Вчора він зірвався на Насті через те, що вона голосно впустила іграшку. Я ледве встигла стати між ними, прийнявши його важкий ляпас на себе. Моя щока досі горить вогнем.

Я не можу більше чекати. Я не можу сподіватися, що Дем'ян врятує нас, бо Дем'яна, скоріш за все, вже сьогодні запакують у СІЗО через мою ж заяву. Я сама маю врятувати свою дитину.

Мій погляд падає на його медичну аптечку, що лежить на підвіконні. Там, серед бинтів і знеболювальних, лежить блістер із сильним рецептурним снодійним. Він пив його раніше, коли мав проблеми зі сном.

Думка дозріває блискавично, прошиваючи мозок імпульсом відчаю.

Якщо я дам йому подвійну дозу... він вирубиться мінімум на вісім годин. За цей час я знайду його ключі, заберу Настю, заберу свій паспорт і ми втечемо. Ми поїдемо на вокзал, сядемо в перший-ліпший потяг і просто зникнемо. Це мій єдиний шанс.

Руки тремтять так, що я ледве видавлюю дві таблетки з блістера. Розтираю їх ложкою в порошок, перетворюючи на дрібний білий пил.

— Божено! — лунає з вітальні його хрипкий, знервований голос. — Зроби мені чай. Міцний.

Моє серце підстрибує до горла.

— Вже роблю! — відгукуюся я.

Я заварюю його улюблений чорний чай. Висипаю порошок на дно чашки, заливаю окропом і ретельно розмішую. Рідина стає ледь каламутною, але в темній чашці цього майже не видно.

Я беру чашку обома руками, намагаючись вгамувати дрож, і йду до вітальні.

Кирило сидить на дивані, схилившись уперед, і тре обличчя долонями. Пістолет лежить на журнальному столику.

Я мовчки ставлю чашку перед ним.

— Ось. Твій чай.

Він підіймає голову. Його очі червоні, погляд параноїдальний, колючий. Він дивиться на чашку, потім повільно переводить погляд на мене. На мої руки, які я судомно зчепила в замок на животі. Він надто хороший мент, щоб не помічати деталей.

Кирило бере чашку. Підносить її до обличчя, нюхає. А потім повільно, дуже повільно ставить її назад на стіл.

— Ти так переживаєш за мій сон, люба? — його голос звучить неприродно тихо. Оксамитово. І від цього мені стає в сто разів страшніше.

— Ти... ти просто втомився. Тобі треба попити гарячого... — я задкую, але не встигаю зробити й двох кроків.

Кирило підривається з місця. Одним різким рухом він змахує чашку зі столу. Вона розлітається на друзки, гарячий чай заливає килим. Наступної миті його важка долоня з розмаху врізається в моє обличчя.

Удар настільки сильний, що в очах темніє. Я відлітаю до стіни і сповзаю на підлогу, відчуваючи в роті солоний присмак крові.

— Ти вирішила, що я ідіот?! — реве він, нависаючи наді мною. — Думала, я не бачу, як у тебе трусяться руки?! Ти хотіла мене приспати і втекти до нього?!

Усередині мене щось ламається. Страх, який я плекала всі ці роки, раптом випаровується, залишаючи замість себе лише абсолютний, голий відчай і втому. Я більше не хочу бути жертвою.

Я підіймаю голову. Дивлюся на монстра, з яким прожила вісім років.

— За що?! — кричу я, і мій голос зривається на істерику. — За що ти так зі мною?! Чому ти просто не відпустиш нас?! Ти ж мене не любиш! Ти ніколи мене не любив! Ти просто тримаєш нас тут, як худобу, знущаєшся з мене, з дитини! Чому ти просто не підеш від мене, якщо я така погана, навіщо всі ці стусани?! Чому ти взагалі почав? В нас же все було добре… на початку.

Кирило завмирає. Його грудна клітка важко здіймається. Червона лють на його обличчі раптом змінюється якоюсь моторошною, диявольською усмішкою. Він повільно опускається навпочіпки переді мною, хапає мене за волосся і нахиляє моє обличчя до свого.

— Відпустити тебе? — шепоче він. Його дихання обпікає мою шкіру. — І дозволити вам жити довго і щасливо? Ні, Божено.

Він тихо сміється. Так страшно від цього його сміху, бо я остаточно розумію, що він зараз мені відповість так, що в його думках у всьому, що він робив, є логіка. А я не хочу, не хочу знаходити логіку там, де її бути не може.

— Ти думала, я тупий олень, який нічого не бачить? — він сильніше смикає мене за волосся, змушуючи дивитися йому прямо в очі. — Я знаю все. Я знаю це з того самого дня, коли їй виповнилося півроку і я відкрив її медкарту.

Моє серце зупиняється. Кров холоне в жилах.

— Я знаю, що вона не моя, — карбує Кирило кожне слово, впиваючись поглядом у мій жах. — Я знаю, що ти принесла в мій дім байстрючку цього виродка. І я тримаю тебе тут не через любов. Я тримаю тебе тут, щоб щодня карати тебе за те, що ти мені збрехала.