Розділ 22

Дем’ян

— Ми не можемо просто підійти до неї на вулиці з проханням відірвати волосину. Вона під постійним наглядом. Дитина взагалі сидить на дистанційці. Як ти пропонуєш дістати її біоматеріал?

Я починаю міряти кроками кухню. Мозок, звиклий до планування спецоперацій, починає працювати на максимальних обертах. Якщо ворог сидить у фортеці, треба змусити його відчинити ворота.

— Дистанційка чи ні, вона все одно школярка, — міркую я вголос. — Школа — це система. А система вимагає звітів і перевірок. Скеле, ти можеш влізти в їхній шкільний чат чи розсилку від директора?

Скеля примружується, і на його обличчі з'являється азартна усмішка хакера, якому кинули виклик.

— Можу. Що ти задумав?

— Організуй позапланову медичну перевірку. Напиши від імені адміністрації школи і медпункту, що в місті спалах якогось... я не знаю, педикульозу. Чи якогось шкірного грибка. І що за наказом санепідемстанції абсолютно всі діти, навіть ті, хто на дистанційці, зобов'язані завтра до обіду пройти огляд у шкільної медсестри. Інакше — відсторонення і проблеми з опікою.

Буря схвально киває, вловлюючи мою думку.

— Кирило мент. Він боїться зайвої уваги соціальних служб, особливо зараз, коли під ним хитається крісло, — каже командир. — Він не ігноруватиме офіційний наказ школи. Але сам він не поїде — у нього проблеми з братками. Він відправить Божену з малою.

— Саме так, — я зупиняюся навпроти Скелі. — А в кабінеті медсестри сидітиме твоя людина. Яка під час перевірки на воші випадково, але професійно "зачепить" гребінцем кілька волосин Насті з цибулинами. Цього достатньо для експрес-тесту?

— Більш ніж, — Скеля вже відкриває ноутбук і його пальці починають літати по клавіатурі. — У мене є знайома лаборантка. Вона зіграє роль шкільної медсестри. Займе кабінет на годину під виглядом перевірки від Департаменту освіти і науки. Я зроблю розсилку просто зараз. Вони отримають повідомлення.

Решту дня ми проводимо в напруженому очікуванні ій плануванні, бо хвилюємося, що у школі можуть щось запідозрити. Я не знаходжу собі місця. Кожна клітина мого тіла кричить про те, що Настя — моя. Я згадую кожну деталь: її очі, її вперто стиснуті губи, її малюнок. Якщо це правда... Господи, якщо це правда, я просто не маю права залишати їх там більше ні на секунду.

Наступного ранку ми чергуємо в машині Бурі неподалік від школи, де навчається Настя. Я дивлюся на вхідні двері через бінокль. Долоні пітніють, серце б'ється так сильно, що віддає у скронях. Очікування, мабуть, найнестерпніша річ, яка взагалі можлива. Всередині все скручує від напруги і побоювань.

Об одинадцятій до шкільних воріт під'їжджає таксі. Задні дверцята відчиняються, і звідти виходить Божена. Вона бліда, нервово озирається на всі боки, тримаючи Настю за руку. Дівчинка в кумедній рожевій шапці слухняно йде поруч із мамою. Вони заходять у будівлю разом і Кирила з ними немає. Аби була можливість, прямо тут би їх і забрав.

— Пішли, — тихо каже Скеля, дивлячись на екран свого смартфона. — Моя людина всередині. Вона вже мені написала, все пройшло нормально.

Ці п'ятнадцять хвилин, поки вони знаходяться у школі, здаються мені найдовшими в житті. Якби не сидів в машині, намірював би кроками дистанцію. 

Нарешті Божена і Настя виходять і знову сідають у таксі, не підозрюючи, що щойно відбулося.

— Все зроблено, — каже Скеля. — Матеріал у моєю людини. Вона написала, що як закінчить з усім, то забере все в лабораторію. В нас там все схоплено вже, люди свої, чекають лише на матеріал. Твій ми особисто доставимо, а малої привезуть. 

— Це що, правда? — кажу якось дивно мабуть, бо що Скеля, що Буря дивляться на мене, як на ідіота.

А потім все ж Буря не витримує. 

— Який ти став сентиментальний, Шторме. То це так дітки діють на нас чи що? Варто лише дізнатиь, що ти татко і все, мізки виносить на раз-два.

Штовхаю його в плече.

— Ще нічого не відомо.

Обидва закочують очі від моїх слів.

— Мені все зрозуміло, то тобі документи якісь документи потрібні. 

— Хлопці… — кажу тихо. — В мене може бути дитина, розумієте? Мала, блін, першокласниця. А я знати про неї не знав.

— Ну то… — ржуть знову. — Не вмієш дівчат привертати, то й не берись.

Мені їх підколи зараз відчуваються як сіль на рану. Болить від однієї думки, що можливо вони такі праві і все так і є. Бо щось в мене останнім часом не виходить, як би я не старався, а все одно Божена обирає монстра, а не мене. То я б’юся лобом, як дурний, а вона продовжує жити своє життя і навіть чути не хоче про мене.

Але ці думки я відганяю якнайдалі і просто відвертаюсь. 

Дмитро Іванович, помітивши мою зміну настрою, вмить скидає із себе жартівливий тон. Він важко зітхає, і його голос стає тим самим командирським, який колись повертав мене до тями в найгарячіших точках.

— Не будь ідіотом, Шторме. Вмикай голову, — рубає він. — Якщо ця дівчинка твоя, то Божена не обирала монстра. Вона обрала життя для вашої дитини. Ти ж сам знаєш систему і знаєш Кирила. Якби ти вісім років тому поїхав, а він дізнався, що вона носить дитину від його сусіда-спецназівця... Він би її просто розмазав. Вона закрила Настю собою. І зараз продовжує це робити, відштовхуючи тебе.