Розділ 21

Якимось дивом під ранок мене таки зморює сон. Я вирубаюсь просто на застеленому ліжку, не роздягаючись, а коли розплющую очі — за вікном вже жевріє світло. Тіло гуить від напруги, але кілька годин сну хоч трохи прояснили голову.

Я вмиваюсь крижаною водою, йду на кухню і ставлю чайник. У квартирі стоїть тиша, переривана лише гудінням старого холодильника. Мати ще не встигла прокинутись. Я знаю, що сьогодні все вирішиться. Я не дозволю їй більше жити в цьому пеклі. Навіть якщо доведеться влаштувати під вікнами справжню війну.

О восьмій ранку в мої двері хтось стукає. Два коротких, один довгий. Наш старий умовний сигнал.

Я відчиняю двері і не вірю своїм очам, бо на порозі стоять Скеля і Дмитро Іванович. Вони швидко заходять, і я одразу замикаю за ними замки. Бачити їх тут майже те саме, що зустріти НЛО. То вони зі столиці сюди примчались? І чого, питається? 

— Не зрозумів, — кажу я, потираючи обличчя руками, — це що, мій останній день на волі?

— Не дочекаєшся, — Буря знімає куртку і проходить на кухню.

Скеля мовчки сідає за мій кухонний стіл, витягає з рюкзака ноутбук. Він виглядає дуже втомленим, але в його очах горить якийсь дивний, майже гарячковий блиск.

— Зроби кави, Дем’яне, — тихо просить він, відкриваючи кришку ноута.

Я дістаю чашки, заливаю окропом розчинну каву. Відчуваю, що повітря на кухні стало якимось наелектризованим. Буря стоїть біля вікна, схрестивши руки на грудях, і дивиться на мене так уважно, ніби готується ловити мене, якщо я почну падати.

— Щось сталося? — я ставлю чашки на стіл. — Суддя передумав?

— Із судом усе рівно. Як я і казав, у нас є час до наступного тижня, — Дмитро Іванович переводить погляд на Скелю. — Давай, показуй йому.

Скеля важко зітхає. Він розвертає екран ноутбука до мене. 

— Вночі я рився в серверах поліклініки. Шукав медичну історію Божени, щоб адвокат міг апелювати до її нестабільного психологічного стану, — пояснює Скеля. — Але Кирило підчистив базу. Там порожньо. Проте він забув про архіви приватної лабораторії, де вони здавали комплексні аналізи перед тим, як віддати малу в перший клас.

Скеля відкриває на екрані кілька скан-копій медичних бланків.

— Я випадково глянув на їхні базові показники, Шторме. Групи крові. Подивись.

Я мружуся, вдивляючись у дрібний шрифт.

— Я бачу, — я знизую плечима, не розуміючи, до чого цей медичний лікнеп.

Скеля відкриває третій документ. З дитячою медкарткою. Кілька секунд мій мозок просто фіксує ці символи.

— Дем'яне, — голос Скелі звучить приглушено, дуже обережно. — Чоловік із першою групою і жінка з другою можуть народити дитину тільки з першою або другою групою крові. Поява третьої групи в такій парі неможлива. Це біологія. Нуль відсотків. Кирило не її батько.

Я хмурюся, перетравлюючи почуте. Мозок, звиклий до чітких фактів, намагається вибудувати логічний ланцюжок, але він чомусь обривається.

— Спочатку ми подумали, що вона з кимось переспала до весілля наостанок, — каже командир. — Почали прикидати, чи був у неї хтось на стороні, хто міг крутитися біля неї в той час. Шукали якісь зв'язки, підняли її старі контакти. Але потім Скеля порівняв дати. Коли ти підписав контракт і поїхав на базу, синку? Нагадай-но.

— На початку жовтня. Вісім років тому, — відповідаю я автоматично.

І разом із відповіддю всередині мене щось завмирає. Повітря на кухні стає густим, немов кисіль, і мені не вистачає кисню, щоб зробити повноцінний вдих. Спогади, які я старанно ховав на самому дні пам'яті, спалахують перед очима. Той останній вечір перед моїм від'їздом. Її сльози, її гарячі губи, наші зібгані простирадла і те, як відчайдушно ми кохалися, ніби світ мав закінчитися наступного ранку.

— Настя народилася наприкінці червня, — м'яко, але безжально добиває Скеля. — Якщо відрахувати дев'ять місяців, ми потрапляємо точно в кінець вересня. У ті самі дні перед твоїм від'їздом. Між вами щось було?

Я дивлюся на них, відчуваючи, як земля повільно, але невідворотно йде з-під ніг. Кров приливає до скронь, пульсуючи так сильно, що у вухах починає дзвеніти.

— Ви хочете сказати... — я важко ковтаю, не в змозі закінчити фразу.

Скеля мовчки відкриває ще один файл на екрані. Це витяг із моєї особової справи зі спецпідрозділу. Великими червоними літерами в кутку стоїть медична відмітка: B(III) Rh+.

— Яка в тебе група крові, Шторме? — тихо питає Буря, хоча чудово знає відповідь.

— Третя позитивна, — шепочу я самими губами.

Скеля повільно опускає кришку ноутбука і відкидається на спинку стільця. А у моїй пам'яті миттєво спалахує обличчя дівчинки. Її уважний погляд спідлоба, яким вона дивилася на мене біля під'їзду. Її впертість. Я так старанно шукав у ній схожість із Боженою, намагався відсторонитися від неї, бо вона була "дитиною Кирила"... а вона може бути моєю.

Увесь цей час. Усі ці вісім років вона жила за тонкою бетонною стіною. Вона дихала тим самим повітрям, ходила тими самими сходами. І весь цей час вона називала "татом" монстра, який бив її матір!