Розділ 20

Дем'ян

Блискавку на старій спортивній сумці застібаю з різким, металевим скреготом. Я закидаю всередину кілька пачок готівки, ліхтарик, моток армованого скотчу і свій тактичний ніж. Зброї в мене немає — після арешту все вилучили, але для того, куди я збираюся, вона не дуже й потрібна. Якщо ти йдеш на зустріч із місцевим угрупованням, щоб запропонувати їм голову корумпованого мента, тебе або вислухають, або закопають ще до того, як ти встигнеш зняти пістолет із запобіжника.

Я дію на чистому, дистильованому адреналіні, бо сьогодні вночі я підпалю цей гнилий світ із чотирьох боків. Кирило думає, що загнав мене в глухий кут своєю заявою. Він не розуміє, що людина, якій більше нічого втрачати — це найстрашніша зброя.

Телефон на ліжку вібрує, розбиваючи тишу кімнати. На екрані світиться ім'я Скелі.

Я хапаю апарат, закидаючи сумку на плече.

— Є контакт? — питаю замість привітання. Моя рука вже лежить на ручці вхідних дверей. — Куди їхати?

— Контакт є, Шторме, — голос Скелі звучить незвично спокійно, навіть з якоюсь дивною, втомленою усмішкою на тлі. — Але ти туди не їдеш. Скидай сумку. Зустріч скасовується.

Мої пальці намертво стискають ручку дверей.

— Якого біса, Скеле?! Ми ж домовилися! У мене немає часу на ваші ігри, завтра зранку за мною приїдуть.

— Не кричи і слухай уважно, — перебиває він мене залізним тоном. — Тобі не треба йти до місцевих "авторитетів", бо вони вже все знають. Ти ж не думаєш, що там сидить збіговисько ідіотів? Вони ганяють мільйони. Коли Макса знайшли мертвим із запискою, де він бере всю провину на себе, ці хлопці не повірили жодному слову.

Я завмираю, насупившись. Мозок швидко перетравлює інформацію.

— Вони зрозуміли, що це Кирило?

— Вони склали два і два, Дем'яне. Макс був їхнім надійним, перевіреним "дахом", він ніколи не ліз у фінанси, він просто закривав очі. А Кирило був тим, хто крутив грошима. І коли рахунки раптом блокуються, а наступного дня Макс дивним чином пускає собі кулю в скроню і бере на себе провину за офшори... виникають серйозні питання.

У динаміку чути, як Скеля затягується сигаретою.

— Я щойно пробив через свої канали в їхньому середовищі. Вони невдоволені. Дуже невдоволені. Вони вже зрозуміли, що Кирило зачищає сліди, і зараз він для них — не партнер. Він пацюк, який вкрав "общак" і вбив свою ж людину. На нього вже відкрили полювання. Його шукають. Тому, якщо ти зараз туди сунешся зі своїми "пропозиціями", тебе просто пристрелять на емоціях як ще одного мента. Відбій, Шторме. Вони самі вирвуть йому кадик.

Я повільно відпускаю ручку дверей. Сумка з глухим стукотом падає на лінолеум.

— Вони його розірвуть, — констатую я.

— Саме так. І зроблять це брудно.

Я тру обличчя вільною рукою. План спрацював навіть краще, ніж я сподівався, але радіти чомусь не виходить.

— А що мені робити із завтрашнім ранком? — мій голос стає глухим. — Ухвала суду. Заява Божени. Завтра мене закриють, Скеле. Мені плювати на злочинців, якщо я буду гнити в камері.

У трубці лунає знайоме, хрипке покашлювання. До розмови підключається Дмитро Іванович.

— А ось тут у мене для тебе друга хороша новина, синку, — каже Буря, і в його голосі чути відверте, хиже задоволення. — Розпаковуй речі. Завтра за тобою ніхто не приїде.

— Що? Як ви це зробили?

— Не ми, а наш адвокат. І трохи бюрократії, — Буря відверто сміється. — Слідчий Кирила справді побіг до суду з клопотанням про скасування застави. Але він поспішав. Він забув, що ми граємо в довгу. Наш адвокат подав зустрічне клопотання і зажадав долучити до справи записи з камер відеоспостереження лікарні. Тих самих камер, які доводять, що ти вийшов із кабінету спокійно, а "потерпіла" не кликала на допомогу.

— І суддя це прийняв?

— Суддя не ідіот. Він побачив, що справа шита білими нитками, ще й за участю зацікавленого чоловіка-офіцера. А кому потрібні проблеми зверху? Суддя відмовився підписувати ухвалу негайно. Він затримав підпис і відправив матеріали на доопрацювання, зобов'язавши слідчого надати відео і провести додаткову психологічну експертизу заявниці через "розбіжності у свідченнях".

— Скільки це нам дає? — я відчуваю, як невидима петля на моїй шиї раптом слабшає, дозволяючи зробити перший повноцінний вдих за весь день.

— Три дні мінімум. А з урахуванням вихідних — ти маєш свободу до наступного тижня. Твоя застава діє. Браслет залишається, але в СІЗО ти не їдеш. І, найімовірніше, суддя нічого не ухвалить за відсутністю доказів, ще й його дружині може дістатись за брехливі свідчення.

Я спираюся спиною об стіну і повільно сповзаю вниз, поки не опиняюся на підлозі. Кілька секунд я просто сиджу, заплющивши очі, і слухаю своє дихання.

Мене не посадять завтра.

Кирило втратив свій головний важіль тиску. Його брудна схема із заявою Божени забуксувала в судовій системі. А тим часом він загнаний у кут, з якого немає виходу.

— Дякую, — видихаю я щиро, розуміючи, яку колосальну роботу провернули мої хлопці. — Ви витягли мене з петлі.