Розділ 19

Ручка в моїй руці виписує останні слова, але я майже не бачу літер. Сльози стоять в очах каламутною пеленою, проте я не дозволяю їм пролитися.

Слідчий, лисуватий чоловік із байдужим виразом обличчя, сидить навпроти мене і показово перебирає якісь папки. Він усе знає. Він бачить мій стан, бачить, як я механічно, наче робот, пишу під диктування свого чоловіка, але йому байдуже. Це просто система, де кожен грає свою роль за певну ціну.

Кирило стоїть у мене за спиною. Його важка, гаряча долоня лежить на моєму плечі. Для слідчого це, мабуть, виглядає як жест підтримки турботливого чоловіка. Але я відчуваю, як його пальці періодично впиваються в мій м'яз, нагадуючи про те, що станеться, якщо я зроблю бодай одну помилку.

«...схопив мене за руки, застосував силу, погрожував фізичною розправою...»

Кожне слово — це ніж у спину людини, яка єдина спробувала витягти мене з цього пекла. Дем'ян... Я уявляю, як він дізнається про цю заяву. Як його очі потемніють від розчарування і ненависті. Він прокляне той день, коли взагалі звернув на мене увагу. Але це на краще. Нехай ненавидить. Нехай злиться. Головне — щоб він відступив і залишився живим. Бо якщо Кирило вбив свого друга Макса, він не зупиниться перед тим, щоб пустити кулю в Дем'яна.

— Я закінчила, — мій голос звучить глухо, наче з-під землі.

Кирило прибирає руку з мого плеча, бере аркуш і кладе його перед слідчим.

— Ось, Петре Івановичу. Думаю, тут усе викладено максимально детально, — його голос оксамитовий, сповнений впевненості господаря життя. — Ця тварюка перейшла всі межі. Я сподіваюсь, клопотання до суду буде готове оперативно? Моя дружина боїться виходити на вулицю.

Слідчий побіжно проглядає аркуш, ховаючи самовдоволену посмішку.

— Не хвилюйтеся, Кириле Петровичу. З такими свідченнями суддя скасує заставу без зайвих розмов. Завтра зранку отримаємо ухвалу, і хлопці поїдуть його пакувати. Цей неадекват більше вашу сім'ю не потурбує.

— Я вам дуже вдячний. Ходімо, люба. Тобі треба відпочити.

Кирило знову бере мене під лікоть і виводить із кабінету. Ми йдемо довгими коридорами відділку. Дехто з колег Кирила вітається з ним, співчутливо киває мені. Ця вистава абсурду зводить мене з розуму. Я йду, опустивши очі, відчуваючи себе брудною, наче вивалялась у багнюці.

Щойно ми сідаємо в машину і двері блокуються, маска скорботного чоловіка злітає з обличчя Кирила. Він відкидає голову на підголівник і гучно, розкотисто сміється. Це сміх тріумфатора, який розчавив своїх ворогів і вийшов сухим із води.

— Шах і мат, Божено. Шах і клятий мат, — він заводить двигун. — Макс узяв на себе всі мої проблеми з копанням зверху, а твій ненаглядний Ромео завтра поїде чистити параші. Я геній, визнай це. Ми розчавили їх усіх.

Я мовчки відвертаюся до холодного вікна. За ним миготять сірі вулиці, перехожі, які кудись поспішають у своїх справах, навіть не підозрюючи, яке пекло коїться за тонованим склом цього позашляховика.

Вдома нас зустрічає тиша. Настя сидить у своїй кімнаті. Вона не виходить нас зустрічати, мабуть, почувши по кроках настрій батька.

Кирило скидає куртку, проходить до вітальні і падає на диван, закидаючи ноги на журнальний столик.

— Іди сюди, — наказує він.

Я на дерев'яних ногах підходжу до нього. Він хапає мене за руку, смикає на себе, змушуючи впасти йому на коліна. Його руки по-хазяйськи лягають на мою талію, притискаючи впритул до себе.

— Ти все зробила правильно, — муркоче він мені у вухо, обдаючи запахом тютюну. — Ти ж знаєш, що я люблю тебе. Усе це — заради нашої сім'ї. Головне — ніколи не сумнівайся в мені.

Він цілує мене в шию. Від цього вологого, нав'язливого дотику мене пробиває крижаний піт. Це найгірші тортури — терпіти пестощі монстра, вдаючи, що ти його покірна дружина. Я сиджу рівно, наче лялька, дивлячись у порожнечу перед собою.

— Я трохи вип'ю і відпочину. А ти приготуй вечерю. Завтра в нас буде велике свято, коли я побачу, як цього виродка виводять у кайданках із нашого під'їзду, — він відпускає мене.

Я підводжуся і йду на кухню. Вмикаю воду, щоб шум заглушив моє переривчасте дихання.

Клітка остаточно зачинилася. Я відрізана від усього. Немає телефона, немає зв'язку. Я навіть не можу попередити Дем'яна, щоб він тікав. У нього є менше доби. Якщо він досі вдома — він приречений.

Я підходжу до вікна на кухні і притискаюся чолом до холодного скла. Мої очі шукають його машину на стоянці внизу. Але чорного Форда немає. Місце порожнє.

— Тікай, Дем'яне, — шепочу я ледь чутно, і сльози безсило котяться по щоках. — Будь ласка, будь розумнішим за нього. Тікай і ніколи не озирайся на нас.