Розділ 17

Я на дерев’яних ногах підходжу до плити. Насипаю гарячу картоплю з м’ясом у тарілку, намагаючись робити це так, щоб посуд не брязкав. Мої руки тремтять. Кров на його манжеті досі стоїть у мене перед очима. Кров людини, з якою він ще тиждень тому жартував і пив пиво.

Ставлю тарілку перед Кирилом. Він бере виделку і починає їсти з таким апетитом, ніби не він щойно позбавив когось життя, а просто повернувся з важкого тренування.

Я сідаю навпроти, зціпивши пальці в замок на колінах.

— Смачно, — хвалить він, пережовуючи. — Так от, про цікаве. Я сьогодні мав дуже змістовну розмову з нашим сусідом. Уявляєш, він чекав мене біля під'їзду. Намагався погрожувати. Сказав, що якісь хакери копають під мої рахунки і що там, зверху, вже дихають мені в потилицю.

У мене всередині все обривається. Дем'ян... Навіщо він це зробив? Він сам спровокував Кирила, сам відкрив карти.

— Але знаєш, що найкумедніше? — Кирило підіймає на мене погляд. У ньому танцюють божевільні вогники. — Він думав, що налякає мене. А натомість дав мені блискучу ідею. Якщо він так сильно хоче гратися в герої-месники, я влаштую йому такий фінал, що він до кінця своїх днів світла білого не побачить.

Я змушую себе дихати рівно, хоча серце б'ється об ребра, як пташка в клітці.

— Що ти задумав? — мій голос звучить ледь чутно.

Кирило відкладає виделку. Бере паперову серветку, акуратно витирає губи.

— Завтра зранку ми з тобою їдемо до слідчого, який веде його справу. І ти, моя люба, ідеальна дружино, напишеш доповнення до своїх попередніх свідчень.

— Які ще свідчення? Я ж і так сказала те, що ти просив.

— Цього замало, — він відкидається на спинку стільця. — Ти напишеш, що він не просто приходив до тебе на роботу. Ти напишеш заяву про спробу зґвалтування. Що він затис тебе в кабінеті, погрожував, застосував силу. Що він переслідує тебе і погрожує розправою нашій сім'ї, якщо ти не будеш з ним.

— Кириле... ні, — я інстинктивно хитаю головою, відчуваючи, як до горла підкочує нудота. — Це вже занадто. Це тяжка стаття, експертизи... Мені ніхто не повірить.

— Повірять, — він нахиляється над столом, різко хапаючи мене за зап'ястя. Його пальці стискаються так, що хрустять суглоби. — Я про все подбаю. Слідчий — мій боржник. У нас є відео з лікарні, де видно, як він заходить до твого кабінету і як ти потім вибігаєш звідти. Решту ми "домалюємо". Це ідеальний мотив: він напав на Григорія, бо має проблеми з контролем агресії, а тепер він погрожує поліціянту, щоб дістатися до його дружини. Ми закриємо його так надійно, що жодна апеляція не допоможе. Браслет зріжуть, і він поїде в СІЗО вже завтра до вечора.

— Я не буду цього робити, — шепочу я, дивлячись у його мертві очі. — Я не буду брати такий гріх на душу.

Кирило повільно відпускає мою руку. Його обличчя стає абсолютно спокійним.

— Будеш, Божено. Ще й як будеш, — каже він ласкаво. — Бо якщо ти цього не зробиш... Я завтра ж оформлю на роботі документи, що ти маєш проблеми з психікою після стресу. Я знайду "свідків", які підтвердять, що ти неадекватна. Тебе закриють у лікарні, а Стасю я віддам до інтернату. Або взагалі... знаєш, діти такі неуважні останнім часом… будь що може трапитись.

Я закриваю очі, відчуваючи, як по щоці котиться гаряча сльоза. Він не жартує. Людина, яка щойно вбила свого найкращого друга заради порятунку власних грошей, не зупиниться перед убивством власної дитини.

— Добре, — мій голос ламається. — Я все напишу.

— От і розумниця. А тепер прибери зі столу. Я піду в душ.

Він встає і виходить з кухні. Я залишаюся сидіти, дивлячись на серветку, яку він кинув на стіл. Пастка закрилася. Я мушу остаточно знищити Дем'яна власними руками, щоб зберегти життя Насті.

Поки Кирило знаходиться в душі, я місця собі не знаходжу. 

Шум води, що лунає з ванної кімнати, діє на мене, як таймер бомби. Секунди спливають, відраховуючи час до його повернення. Я підриваюся зі стільця, і мене починає трусити так сильно, що я змушена спертися обома руками на кухонну стільницю, щоб не впасти.

Повітря у квартирі здається отруєним. Мені не вистачає кисню. У коридорі, на вішалці, висить його куртка. Там же, у внутрішній кишені, лежать ключі від квартири і від машини.

Думка про втечу спалахує в моєму запаленому мозку яскравим, сліпучим вогнем. Зараз. Це єдиний шанс. Він роздягнений, беззахисний, зброя залишилася в кобурі в коридорі, а шум води заглушає всі звуки.

Я навшпиньках, затамувавши подих, крадуся до передпокою. Мої босі ноги безшумно ступають по ламінату. Я дивлюся на його куртку так, ніби це жива змія. Простягаю руку. Пальці тремтять, торкаючись цупкої тканини. Я обережно лізу в кишеню і намацую холодний метал ключів.

У голові блискавично вибудовується план: схопити ключі, забігти до дитячої, підняти Стасю просто в піжамі, накинути на неї зимову куртку, витягти ту сумку, що схована під ліжком, і вислизнути за двері. Вниз по сходах, на вулицю, у темряву. Навіть без машини. Просто побігти через двори до найближчого цілодобового супермаркету, попросити когось викликати таксі... Поїхати на вокзал. Зникнути.

Я стискаю ключі в кулаці. Роблю крок у бік кімнати доньки.