Розділ 16

Божена

Я сиджу на дивані у вітальні, механічно складаючи чисті речі Насті, відчуваючи, що мої руки не слухаються. Кожен звук у під’їзді і гуркіт ліфта змушує серце підстрибувати до самого горла.

Я бачила Кирила у вікно годину тому. Бачила, як він стояв біля своєї машини, а Дем’ян підійшов до нього. Я не чула, про що вони говорили, але помітила, як змінилася постава мого чоловіка. З самовпевненого господаря він на очах перетворився на загнаного звіра. А коли Дем’ян пішов, Кирило жбурнув каву на сніг, сів у машину і зірвався з місця так, ніби за ним гналися демони.

Я чекала, що він повернеться з хвилини на хвилину. Увірветься у квартиру, почне трощити меблі, кричати, пакувати валізи і знову потягне нас у якусь глушину. Я навіть зібрала найнеобхідніше в невелику сумку і сховала її під ліжком, готуючись до найгіршого.

Але минула година. Потім друга. За вікном почало сутеніти.

Клацання замка лунає настільки несподівано, що я ледь не випускаю з рук дитячий светр.

Двері відчиняються повільно. Ніякого гуркоту чи прокльонів, як це буває зазвичай. Кирило заходить до передпокою спокійною ходою.

Я обережно виходжу з вітальні. Він стоїть біля дзеркала, знімаючи шкіряні рукавички. Його обличчя бліде, але розслаблене. Аж занадто розслаблене. На губах грає ледь помітна напівусмішка, від якої в мене по спині пробігає табун мурашок.

— Ти... ти вже повернувся? — мій голос зрадницьки тремтить. — Будеш вечеряти?

Він повертає до мене голову і я помічаю його темні, як у мерця, очі.

— Буду, люба. Я до біса зголоднів. Важкий видався день. Дуже важкий.

Кирило знімає куртку, і мій погляд мимоволі падає на манжет його світлої сорочки. На білій тканині чітко виділяється кілька дрібних, бурих крапель. Кров. Це не велика пляма, а саме бризки, які бувають, коли стоїш занадто близько до епіцентру чогось жахливого.

Він перехоплює мій погляд, спокійно закочує рукав, ховаючи плями, і проходить повз мене на кухню.

— Вмикай новини, Божено, — кидає він через плече, відкриваючи холодильник. — Там зараз мають показати дещо цікаве.

Я на ватних ногах іду за пультом. Вмикаю телевізор у вітальні, роблю звук гучнішим. На екрані якраз починається екстрений випуск місцевих новин.

Журналістка стоїть на тлі якоїсь лісопосадки. Позаду неї блимають мигалки поліції й швидких. Територія обгороджена смугастою стрічкою.

«...Трагічна подія сколихнула правоохоронні органи міста. Годину тому у власному автомобілі було знайдено тіло капітана поліції Максима Коваля. За попередньою версією слідства, офіцер наклав на себе руки з табельної зброї...»

Я перестаю дихати. Макс був напарником Кирила. Він часто бував у нас у гостях, випивав з Кирилом пива і хрестив сина когось із їхнього відділу.

«...Як стало відомо з неофіційних джерел, поруч із тілом було знайдено передсмертну записку. У ній капітан зізнається в організації корупційних схем, прикритті наркотрафіку та несанкціонованому втручанні в бази даних. Останні кілька тижнів діяльністю його відділу активно цікавилося Державне бюро розслідувань...»

Я повільно повертаю голову. Кирило стоїть у дверях кухні, спираючись на одвірок, і жує шматок ковбаси. Він дивиться на екран із таким щирим, театральним сумом, що мене починає нудити.

— Яка трагедія, правда? — тихо каже він, проковтнувши їжу. — Хто б міг подумати. Макс... такий перспективний хлопець. Але не витримав тиску. Зламався. Забрав усі чужі гроші, заплутався і вирішив піти найпростішим шляхом.

Я дивлюся на нього і майже одразу все розумію. Ніхто не ламався. Макс взагалі, може, й не причетний ні до чого. Але Кирило, як і завжди, знайшов ідеальну грушу для биття. Людину, на яку можна повісити всі офшорні рахунки, злиті бази і розбірки з криміналом. Він просто приїхав до свого друга, змусив його написати "зізнання", а потім натиснув на гачок.

Він щойно вбив людину, щоб вийти сухим із води. І тепер там, нагорі, закриють справу, бо винуватець мертвий. А кримінальні партнери заспокояться, бо "щура", який крав їхні відсотки, покарано.

Кирило підходить до мене. Я інстинктивно втискаюся в бильце дивана, але він лише лагідно проводить тильним боком долоні по моїй щоці. Його шкіра крижана.

— Усі мої проблеми вирішено, Божено, — шепоче він, нахиляючись до мого вуха. — Рахунки розморозять, перевірка закінчиться. Система любить, коли їй швидко знаходять винних.

Він випростовується і кидає погляд у бік вікна, туди, де за стіною знаходиться квартира Дем'яна.

— А наш сусід... — Кирило тихо, моторошно сміється. — Він думав, що зможе мене шантажувати. Думав, що я злякаюся якихось там хакерів і папок. Але він забув одне: я завжди на крок попереду. Той, хто копає яму мені, врешті-решт сам у неї лягає.

Він повертається на кухню, насвистуючи якусь веселу мелодію.

— Насипай вечеряти, люба. Сьогодні ми святкуємо.

Я залишаюся сидіти перед екраном, де вже крутять рекламу. Світ навколо мене звужується до розмірів цієї кімнати. Кирило... він довів, що заради свого збереження не зупиниться ні перед чим.