Розділ 15

Дем’ян

Сіре небо над містом здається брудним простирадлом, що задихається від кіптяви. Я виходжу із під’їзду, навмисно опустивши голову й заховавши руки в кишені куртки. 

Крок важкий, невпевнений — я граю роль людини, яка щойно вийшла з пекла і понад усе боїться туди повернутися.

Пластиковий браслет на щиколотці холодить шкіру, нагадуючи про те, що я на короткому повідку.

Чорний позашляховик Кирила стоїть прямо навпроти входу, перегородивши тротуар. Сам господар стоїть поруч, спершись на капот. Він виглядає бездоганно — випрасувана форма, начищені берці, але я помічаю те, чого не бачать інші: легке посмикування повіки і те, як судомно він стискає у руках паперову склянку з кавою.

Він нервує. Скеля зі своїми запитами таки підпалив йому хвоста.

Я рівняюся з ним, намагаючись пройти повз, але Кирило робить крок назустріч, перегороджуючи мені шлях.

— Кудись поспішаєш, сусіде? — його голос просочений отрутою. — Чи, може, забув привітатися? На зоні ввічливості не вчать?

Я зупиняюся. Повільно підіймаю погляд. Я бачу, як він чекає на спалах мого гніву. Йому потрібно, щоб я зірвався. Один удар, один вигук — і він із чистим сумлінням закриє мене за порушення застави.

Тому я роблю те, чого він не очікує. Я сутулюся і відводжу очі вбік.

— Доброго дня, Кириле Петровичу, — кажу я тихо, майже покірно. — Пробачте, не помітив. Голова забита адвокатами та судами.

Кирило завмирає. На його обличчі з’являється самовдоволена, гидка усмішка. Він робить крок ближче, вриваючись у мій особистий простір, обдаючи мене запахом дешевого парфуму та міцної кави.

— Адвокатами, кажеш? — він плескає мене по плечу, наче старого друга, але пальці боляче впиваються в м’яз. — Не витрачай гроші. Тобі ніхто не допоможе.

Кожна клітина мого тіла вимагає зламати йому щелепу прямо тут, на очах у бабць на лавці. Але я лише глибше вдихаю холодне повітря.

— Я зрозумів, — бурмочу я, розглядаючи свої кросівки. — Але я не винен і просто хочу спокою.

Кирило відпускає моє плече і переможно випростовується. Тепер він упевнений: я зламаний. Я більше не загроза, а черговий невдаха, якого він розчавив своїм чоботом.

— От і розумник. Сиди тихо, Дем’яне. Може, термін буде не такий довгий. Хоча… за такий напад на Григорія… — він знову сміється, розвертаючись, щоб сісти в машину. — Бувай, герою.

Він уже відчиняє дверцята, коли я підіймаю голову. Вся моя удавана покірність випаровується в одну мить. Я випростовуюся, повертаючи собі свій справжній зріст і ту важку енергетику, від якої люди зазвичай відводять очі.

— Кириле? — кличу я його спокійним, майже дружнім тоном.

Він обертається, вже з роздратуванням.

— Що ще?

Я роблю крок до нього. Зовсім невеликий, але Кирило інстинктивно напружується, його рука сіпається до кобури. Я посміхаюся — цього разу щиро і дуже холодно.

— Забув сказати... Кажуть, що зверху наразі нові методи перевірки. Вони не просто дивляться звіти. Вони копають під землю. Глибоко-глибоко. Прямо до тих схованок, де лежать «чорні» гроші за незаконну діяльність.

Обличчя Кирила вмить стає сірим. Посмішка сповзає з його губ, залишивши лише перелякану гримасу.

— Ти про що це верзеш? — хрипить він, але я бачу, як у нього тремтять пальці на дверцятах машини.

— Я про те, Кириле, що навіть якщо ти зараз поїдеш дуже далеко, цифрові сліди залишаються. І твої «партнери» вже знають, що до їхніх рахунків веде ланцюжок від твого прізвища. Думаєш, вони пробачать тобі таку необережність?

Я підходжу ще ближче, нахилившись до його вуха, як він це робив хвилину тому.

— Час пішов, Кириле Петровичу. Рахунки заблоковані, партнери розлючені, а нагорі напевно вже виписують ордер. Ти ж мент, ти знаєш систему. Коли корабель тоне, першими прибирають тих, хто занадто багато знає. Бережи себе. Кажуть, у в’язниці до зрадників ставляться гірше, ніж до вбивць.

— То це ти? — каже чи то здивовано, чи то розлючено. — Це ти копаєш?

— Я? — граю щирого актора. — Як я можу копати, Кириле, коли зайнятим тим, аби знову не потрапити за ґрати? В мене іншим голова забита.

Він мені не вірить. Я бачу це по його обличчю: зіниці розширені, дихання збите. Маска беззаперечного господаря життя остаточно тріскається, оголюючи загнаного щура.

Кирило з силою жбурляє паперову склянку з кавою на сніг. Темна рідина бризкає на його ідеально начищені берці, але він навіть не опускає погляду. Він робить різкий випад до мене, опиняючись майже впритул, і понижує голос до небезпечного, тваринного гарчання:

— Ти думаєш, що найрозумніший? Думаєш, якщо знайшов якихось хакерів, то взяв мене за яйця? — сичить він так, що я відчуваю запах його парфуму, змішаний із запахом страху. — Я тебе розітру на порох. Ти до свого суду не доживеш, зрозумів мене? Я згною тебе так, що навіть твоя мати могили не знайде. Ти ніхто, просто зелений пацан, який уявив себе месником.

Я не відступаю ні на міліметр. Навпаки, трохи схиляю голову, дивлячись на нього зверху вниз. Його погрози звучать жалюгідно, бо в них забагато істерики.