Розділ 14

Дем’ян

Я зачиняю за собою двері й з силою вдавлююся потилицею в холодний метал.

Повітря в легенях наче перетворилося на бите скло. Кожен вдих розрізає зсередини, залишаючи криваві сліди. Я опускаю погляд на свої руки. Мої пальці досі зведені судомою, а на шкірі ніби випалено відчуття її тіла. Її тонкої шиї, її шаленого пульсу, який бився просто мені в долоню.

Який же я жалюгідний ідіот.

Там, у під'їзді, коли я притиснув її до стіни, я хотів її вбити і привласнити одночасно. Коли вона підняла свої перелякані очі й подивилася на мої губи... бляха, мене ніби струмом прошило. 

Усе моє тіло зрадило мене в ту саму секунду. Мене колотило від тваринної, первозданної жаги. Я хотів впитися в її губи, зім'яти її, змусити стогнати моє ім'я. Я ледве втримувався на межі, щоб не роздерти на ній ту кляту куртку прямо там, на брудних сходах.

Вона пахла страхом, морозом і тією самою Боженою, від якої я божеволів вісім років тому. Я дивився на неї і розумів: хай що вона зробила, хай як мене підставила, я все одно хочу її до скреготу в зубах.

А потім вона вистрілила впритул. Холодним, рівним тоном.

«Я. Це була я, Дем’яне».

Ці слова розтрощили все. Заморозили ту хімію, що кипіла в крові, і залишили після себе лише мертвий попіл. Усі мої ілюзії, весь мій довбаний комплекс рятівника, вся та надія — усе це розбилося об її крижаний погляд. Для неї я не більше ніж перешкода. Зайвий елемент в її хворому світі, де вона добровільно обрала ліжко монстра.

Я повільно відриваюся від дверей і йду до ванної. Відкриваю кран із крижаною водою, підставляю голову під струмінь. Холод обпікає шкіру, змиває залишки того гарячкового марення, але не допомагає загасити пожежу ненависті до самого себе.

Я дивлюся в дзеркало. З нього на мене дивиться слабак. Колишній спецпризначенець, якого обвела навколо пальця жінка, майстерно зігравши роль жертви.

— Трясця! — я з розмаху б'ю кулаком у кахельну стіну поруч із дзеркалом.

Шкіра на кісточках лопається, на білому кахлі залишається червоний слід. Біль прострілює руку аж до ліктя. І саме це працює, провітрює голову хоч трохи.

Я витираю обличчя рушником, виходжу в коридор і важко сідаю просто на підлогу, витягнувши ноги. Треба взяти себе в руки. Буря мав рацію з самого початку. Вона — на його боці. Вона свідомо віддала йому мої зразки. І тепер я маю думати тільки про те, як вижити і як знищити Кирила. Тільки його, бо Божена зробила свій вибір і хто я такий, щоб влазити.

Телефон у кишені вібрує, відволікає.

— Шторме, ти там живий? — голос Скелі звучить напружено і швидко. — Я не міг додзвонитися.

— Живий, — відповідаю я глухо, спираючись потилицею об стіну. — Але пошарпаний.

На тому кінці висне важка пауза. Тільки чути, як клацає запальничка — Скеля закурює.

— Чому.

— Мав неприємну розмову.

— Із нею, — не питає, а скоріше стверджує Скеля. — І що?

— Ти мав рацію. Буря мав рацію, — слова даються важко, наче в мене щось поперек горла застрягло. — Вона підтвердила, що сама віддала йому аналізи. Сказала, що я поліз не у свою справу і що вони ідеальна сім'я. Просила дати їм спокій.

Скеля шумно видихає дим у динамік.

— Мені шкода, брате. Я знаю, як тебе зараз криє. Але це на краще. Тепер у тебе не зв'язані руки і немає ілюзій. Тобі більше не треба переживати, чи не зачепить її уламками.

— Немає, — ціджу я крізь зуби, змушуючи свій голос звучати абсолютно відсторонено. — Усе, закрили тему Божени. Назавжди. Що в нас по Кирилу?

Кажу це і сам собі не вірю, бо варто лише уявити, що її зачепить — і все перед очима темніє від люті. Це якась хвороба, невиліковна і недіагностована.

— Вище вчепилися в ті рахунки, що я їм злив, але цього замало, Дем'яне. Вони заблокували його рух коштів, і зараз Кирило, як загнаний щур, намагається врятувати те, що залишилося. Але щоб його гарантовано посадили, а з тебе зняли звинувачення, нам потрібні свідчення. Нам потрібен Григорій. Або хтось із його "партнерів".

— Григорій у комі, — я тру обличчя долонею, остаточно перемикаючись на суху, робочу логіку. Емоції вимкнено. Заштовхано так глибоко, що вони більше не завадять. — Що з його тіньовими зв'язками?

— Я пробив пару номерів, з якими Кирило часто контактував по захищеній лінії. Це серйозні люди. Ті, хто ганяв через нього наркоту. Якщо вони дізнаються, що під Кирила копають вище, вони самі захочуть прибрати його як зайвого свідка. Він стане для них токсичним.

— Відмінно, — мій голос стає крижаним. — Значить, треба зробити так, щоб вони не просто дізналися, а повірили, що він збирається здати їх в обмін на угоду зі слідством. Нацькуймо їх на нього. Хай він відчує, як це — коли на тебе полюють з усіх боків.

— Це небезпечна гра, Шторме. Якщо він зрозуміє, що це ти смикаєш за ниточки, він зірветься.

— Мені байдуже, зливай інформацію. Робіть усе, щоб цей покидьок сів.

Я скидаю виклик і відкидаю телефон на лінолеум.