Розділ 13

Зворотна дорога перетворюється на розмите від швидкості пекло. Кирило жене засніженою трасою так, ніби за нами поспішає сама смерть. Сніг б’є в лобове скло, двірники ледве встигають його змахувати, а машину раз у раз заносить на слизьких поворотах.

Але Кирило цього не помічає. Однією рукою він вчепився в кермо так, що біліють кісточки на пальцях, а іншою безперервно тисне кнопки на телефоні, намагаючись комусь додзвонитися.

— Візьми трубку, падло, візьми трубку… — сичить він крізь стиснуті зуби, коли черговий абонент скидає виклик. — Підлі щури... Думають, що зможуть мене злити? Я вас усіх потягну за собою!

Я сиджу на пасажирському сидінні, втиснувшись у спинку, і навіть не дихаю. Стася на задньому сидінні накрила очі руками. Кирило в паніці, а це робить його непередбачуваним і смертельно небезпечним. Його ідеальна схема скоріше за все посипалась і тепер він думає, що робити далі. Нервує. 

Якось все пішло шкереберть. Період вознесіння минув дуже швидко, навряд чи Кирило встиг насолодитись ідилією. Спочатку ми з Настею намагались втекти, потім Дем’яна випустили, а тепер ще й це.

Щойно ми влітаємо в наш двір, Кирило різко б'є по гальмах. Машина зупиняється юзом. Він глушить двигун і обертається до мене з шаленим, потемнілим поглядом.

— Нагору. Обидві, — гаркає він. — Сидіти тихо, як миші.

— А ти? — питаю ледь чутно, хапаючи сумку.

— А мені треба вирішити проблеми, які мені влаштували, поки я сидів із вами в тому клятому лісі! — каже це так, наче ми через мене туди поїхали, а не через те, що він боягуз.

Він виштовхує нас із машини і майже тягне сходами на наш поверх. Заштовхнувши нас у квартиру, навіть не роздягається. Дістає з сейфа якісь папки, кілька товстих пачок готівки, які відібрав у мене, коли ми намагались втекти, розпихує все по внутрішніх кишенях куртки.

— З місця не зрушати! — кидає він останній наказ, грюкає дверима, і я чую, як він двічі повертає ключ ззовні. А потім його важкі кроки стрімко віддаляються вниз по сходах.

Я стою в коридорі, прислухаючись до тиші.

Серце гупає у скронях. Він пішов. Залишив нас самих, бо наразі у паніці рятує власний зад. 

Це мій шанс. Можливо, єдиний і останній. Я маю запасний ключ, який він так і не знайшов у моїй зимовій куртці.

— Настю, — я швидко присідаю біля доньки, застібаючи її курточку. — Не роздягайся. Тільки шапку зніми, щоб не спітніти. Ми зараз підемо. Тільки-но я перевірю, чи він точно поїхав.

Я підходжу до дверей. Руки тремтять так, що я ледве вставляю ключ у шпарину. Тихо, намагаючись не створювати жодного звуку, повертаю його. Два клацання.

Я прочиняю двері на вузьку щілину, щоб визирнути на сходовий майданчик і переконатися, що шлях вільний.

Але я не встигаю зробити й кроку.

З густої тіні на майданчику раптом відділяється високий темний силует.

— Це ти? — перехоплює мене в під'їзді, ривком відштовхує двері і, витягуючи з квартири, притискає до стіни.

Його велика, гаряча долоня лягає мені на шию. Не душить, але тримає так міцно, що я відчуваю пульсацію його власної крові на своїх ключицях.

Дем'ян.

Трішки схудлий, з різкими, загостреними рисами обличчя і жорсткою щетиною. Але найстрашніше з цього — погляд. В очах палає таке нищівне бажання, що воно буквально обпікає мені шкіру. Він дивиться на мене як зраджений хижак, який спіймав свою здобич і тепер розривається між тим, щоб розірвати її на шматки, чи поглинути цілком.

— Ти мене здала? Ти чоловіку своєму допомогла? — його голос звучить глухо, вібруючи в грудях.

Я задихаюсь. Повітря застрягає в горлі. Він знає про зразки. Він усе знає. Я бачу, як його розриває від болю і злості, як він бореться з бажанням розчавити мене і водночас — притиснути до себе.

В мене немає ніякого плану на втечу, а Дем’ян не допоможе, та й… як я взагалі могла думати про допомогу від нього, коли він себе має захистити в першу чергу, адже Кирило від злості може навішати йому щось іще.

Я мовчки дивлюсь на його шию. На те, як там судомно б'ється вена і як він важко сковтує, чекаючи моєї відповіді. Його дихання обпікає мені щоку. А потім я роблю величезну помилку — підіймаю погляд і дивлюсь на його губи. Ті самі губи, які звели мене з розуму в лікарняному кабінеті.

Він завмирає. Я відчуваю, як у нього перехоплює подих, як його грудна клітка судомно здіймається, ледь не торкаючись моїх грудей. Очі темнішають так, що райдужки майже зливаються із зіницями. На якусь божевільну мить мені здається, що він зараз нахилиться і поцілує мене — грубо, відчайдушно, до смаку крові на губах. Він сам цього хоче, він ледве втримується на самісінькій межі, його тіло буквально кричить від тяжіння, якого він не може і не хоче приховувати.

Він помічає мій погляд. Його щелепи змикаються до хрускоту. Йому не подобається те, як я на нього дивлюсь, і він змушує себе відсторонитися. Це бажання, яке він відчуває всупереч своїй волі, злить його ще більше.

— Відповідай, — він боляче стискає мої плечі, вдавлюючи мене в стіну під'їзду.

Правда крутиться на язиці. «Він змусив мене! Він погрожував Насті! Я ненавиджу його!» — кричить кожна клітинка мого тіла. Але мозок, холодний і жорстокий, вмикає червоне світло.