Розділ 12

Час на дачі тягнеться так повільно, ніби він загустів, перетворившись на липку смолу. За вікном не вщухає хуртовина, вітер завиває в димарі моторошним голосом.

Я сиджу за кухонним столом, механічно перебираючи пальцями край затертої скатертини. Настя сидить поруч, схилившись над аркушем паперу. Вона малює якимось огризком олівця, знайденим у шухляді, і намагається бути настільки непомітною, наскільки це взагалі можливо для дитини.

Кирило сидить навпроти. Його телефон лежить на столі поруч із табельною зброєю. Після моєї невдалої спроби втечі він більше не грає роль «турботливого чоловіка». У його погляді — відвертий, холодний контроль наглядача. Він знає, що я його ненавиджу. Я знаю, що він це знає. Ця мовчазна згода робить атмосферу в будинку настільки важкою, що іноді важко зробити вдих.

Раптом тишу розриває різкий дзвінок його мобільного.

Я здригаюся. Настя завмирає, олівець зупиняється на папері. Кирило неквапливо бере телефон, дивиться на екран. Його губи розтягуються в штучній, неприємній посмішці. Він приймає виклик і миттєво змінює тон. Його голос стає оксамитовим. Саме так зазвичай він говорить із тими, перед ким потрібно розіграти ідеального копа чи турботливого батька, щоб приспати їхню пильність.

— Доброго дня, Олено Миколаївно! Радий чути, — протягує він. Я одразу розумію, що це класна керівниця Насті. — Так-так, якраз збирався вам телефонувати. Розумієте, у нас тут непередбачені сімейні обставини. Настя трохи застудилася, лікар порадив свіже повітря. Ми вивезли її за місто, на природу.

Я опускаю очі на свої зчеплені руки, стримуючи бажання закричати. Він бреше так легко й переконливо, що мені стає фізично зле.

— Звісно, ми все надолужимо, — м’яко продовжує він. — Дружина з нею займається, не хвилюйтеся.

Настає пауза, і я бачу, як обличчя Кирила змінюється: він хмуриться, а між брів залягає глибока зморшка.

— Ви не зрозуміли, — каже він уже зовсім іншим, сталевим тоном. — Я сказав вам, що Насті не буде деякий час. Щойно їй стане краще, ми одразу повернемося до занять. Дякую за турботу. До побачення.

Він завершує виклик, жбурляє телефон на стіл і переводить погляд на мене, насолоджуючись своєю абсолютною безкарністю.

Я набираю повні легені крижаного повітря. Мені страшно його провокувати, але невідомість зводить з глузду ще більше.

— Кириле… — мій голос звучить хрипко. Я відкашлююсь. — Скільки ми ще тут будемо?

Він повільно відкидається на спинку стільця. Схрещує руки на грудях.

— Тобі щось не подобається, Божено? — глузливо запитує він. — Свіже повітря, ліс. Сім'я нарешті разом. Ніхто не заважає.

— Насті треба вчитися, — я намагаюся говорити рівно, старанно оминаючи поглядом пістолет на столі. — У неї шкільна програма. Нам немає сенсу ховатися тут вічно.

Кирило нахиляється вперед. Його очі звужуються.

— Ваш дім там, де я скажу, — карбує він кожне слово. — А повернемося ми тоді, коли я вирішу. Може, завтра. Може, через тиждень. А може, ми взагалі звідси ніколи не поїдемо. Зрозуміла?

Я ковтаю слину, повільно киваючи. Настя під столом міцно хапає мене за ногу.

— Зрозуміла, — тихо відповідаю я.

Кирило задоволено хмикає, збираючись сказати ще щось, але його телефон раптом оживає знову.

Цього разу він не посміхається, дивлячись на екран. Його брови зсуваються на переніссі. Це явно не вчителька. Він відповідає на виклик, і цього разу в його голосі немає ані краплі солодкавості — лише різкість і роздратування.

— Що ще? Я ж сказав, що я на лікарняному, не чіпайте мене! — гаркає він.

На тому кінці дроту щось швидко й плутано говорять. Я бачу, як обличчя Кирила змінюється. Спочатку зникає роздратування. Його змінює розгубленість. А потім шкіра Кирила стає мертвотно-блідою, наче з неї в одну мить викачали всю кров.

— Що ти сказав? — його голос падає до хрипкого шепоту. — Які ще перевірки? Хто дав наказ?!

З динаміка лунають уривчасті, панічні фрази. Я не можу розібрати слів, але бачу, як у Кирила починають тремтіти ніздрі.

— Як це заблоковані?! — раптом реве він на весь будинок. Настя злякано скрикує і ховає обличчя в моєму плечі. — Хто злив інформацію?!

Він слухає ще кілька секунд. Його очі розширюються від чистого, тваринного жаху, змішаного з неконтрольованою люттю.

— Я їх усіх закопаю… — сичить він у телефон.

Кирило різко, якимось неприродним рухом підривається з місця. Важкий дерев’яний стілець, на якому він сидів, з гуркотом летить назад і вдаряється об підлогу.

Я інстинктивно затуляю собою Настю, втискаючись у стіл.

Кирило навіть не дивиться на нас. Він хапає зі столу пістолет, судомно запихає його в кобуру, ледь не впустивши телефон. Він дихає так важко, ніби йому перекрили кисень. Увесь його ідеальний, контрольований світ щойно розлетівся на друзки просто на моїх очах.

— Збирайтеся! — ричить він, обертаючись до мене з шаленим поглядом. — Швидко, трясця, у машину! Ми повертаємося в місто!