Розділ 11

Дем’ян

Пів ночі думаю, яку тактику подальших дій обрати. Прокручую в голові те, що можу зробити. Теоретично, хоча й практично теж, я можу зламати йому шию за три секунди. Проте йому потрібна лише частка секунди, щоб натиснути на гачок. Осколки кулі, рикошет від стіни, промах у темряві... Навіть один шанс зі ста, що зачепить Божену або малу — це занадто багато. Я не маю права на помилку.

Висновок напрошувався сам собою, жорсткий і холодний: звідти я їх силою не дістану.

Щоб забрати її, мені треба витягти Кирила з його барлоги. Змусити його добровільно посадити їх у машину і привезти назад у місто, де є свідки, камери і мої люди.

Але такий боягуз, як він, повернеться лише за однієї умови: якщо повірить, що загрози більше немає. Що я здувся, злякався СІЗО, змирився з браслетом на нозі і вирішив рятувати власну шкуру.

Близько дев'ятої ранку телефон на тумбочці коротко вібрує. Скеля. Я приймаю виклик, одразу вмикаючи гучний зв'язок.

— Ти живий там, Шторме? — лунає його голос, трохи хрипкий після безсонної ночі. На тлі чути клацання клавіатури. — Я підключив Бурю, він нас чує.

— Живий, — відповідаю, сідаючи на краю ліжка і протираючи обличчя руками. Приїхати до мене вони, звісно, не можуть. Я — підозрюваний під заставою, мій будинок можуть пасти люди Кирила. А хлопці в столиці, і світитися поруч зі мною їм зараз категорично не можна. Тому й працюємо дистанційно.

— Який план? — голос Дмитра Івановича звучить сухо і по-діловому. — Зрозумів, що вриватися туди було самогубством?

— Зрозумів. Ви мали рацію. Він окопався і накручений до межі. Тому я міняю тактику. Я прикинуся нормальним. Точніше, зламаним і зручним.

— Поясни.

— Сьогодні я поїду до слідчого відмічатися. Буду довго і голосно говорити з адвокатом у коридорах. Почну збирати довідки, шукатиму роботу. Покажу всім його шісткам, які за мною стежать, що я до всрачки боюся втратити заставу і сісти знову. Нехай йому донесуть: Дем'ян здувся. Він переключився на свої проблеми і про чужу дружину не згадує.

У динаміку лунає схвальне хмикання Бурі.

— Психологічно грамотно. Коли він повірить, що ти більше не хижак, його параноя спаде. Жодній людині, тим паче такому щуру, не сподобається вічно сидіти в лісі на холоді. Він привезе їх назад у місто.

— Саме так, — погоджуюсь я. — А коли він повернеться до служби і відійде від Божени... тоді ми накриємо його тими брудними справами, які ти, Скеле, зараз розкопуєш.

На тому кінці висне коротка пауза. Клацання клавіатури стихає.

— Дем'яне... — тон Скелі раптом стає важким, наче він збирається повідомити про втрату в бою. — Поки ти вночі грався в ніндзя, я підняв старі архіви по твоїй справі. Ті самі, до яких у нас раніше не було доступу через цього виродка. Я зараз скину тобі один файл у чат. Відкрий.

Телефон вібрує — прийшло зображення.

Я відкриваю фото. Це скан-копія протоколу.

«Акт вилучення та передачі речових доказів та результатів експертизи».

Тієї самої експертизи, того самого клятого аналізу, який став останнім цвяхом у кришку моєї свободи. Папір, який підтверджував усю ту брехню, яку на мене повісив Кирило.

Мій погляд спускається в самий низ сторінки.

У графі «Передала (ПІБ, підпис)» чорним по білому написано ім'я. І стоїть знайомий, акуратний почерк з невеликим завитком на кінці. Підпис Божени.

Усередині мене ніби на мить вимикається світло. Документ кричить про те, що вона не просто мовчала. Вона власноруч принесла і передала слідству те, що мене посадило.

— Ти бачиш? — натискає Скеля з динаміка. Його голос звучить безжально — він б'є фактами. — Вона це підписала, Шторме. Вона тебе втопила. Де гарантія, що вона зараз не грає? Де гарантія, що цей її відчай — не чергова вистава, щоб тримати тебе на гачку? Може, вони з Кирилом розігрують драму, щоб ти порушив умови, зірвався в той ліс і поїхав назад на зону на довічне?

Я дивлюся на екран. Збільшую фото, розтягуючи пальцями те місце, де стоїть підпис. Знайомі літери розмиваються на пікселі, але сумнівів немає. Це її рука.

Скеля має рацію. Чорт забирай, він б'є в саму ціль. У грудях розливається липка злість на себе. Невже я настільки осліп? Невже я, колишній командир, який звик прораховувати все на п'ять кроків уперед, дозволив інстинктам перекреслити здоровий глузд?

У голові пазлом складаються всі деталі, які я вперто відмовлявся помічати, виправдовуючи її. Вона віддала гроші Кирилу. Вона власноруч принесла мою кров, аби вони змогли підлаштувати той напад.

А що, як розтрощена квартира — це лише грамотна декорація? Що, як її порожній, виснажений погляд у вікно — це вистава для єдиного глядача, який сидів на дереві? Кирило ж мент. Він вміє працювати з наживкою. А що може бути кращою наживкою для такого ідіота, як я, ніж беззахисна жінка і пластикова полуничка на килимку?

— Я бачу, — нарешті видавлюю з себе. Голос звучить глухо, наче в горло насипали піску.

— То що скажеш? — з натиском питає Скеля. — Скасовуємо все нахрін? Хай самі жеруть одне одного?