Розділ 10

Божена

Ранок вривається в кімнату лютим холодом — це Кирило відчинив вікно і спокійно пішов собі, навіть не подумавши, що ми можемо застудитися. Я розплющую очі і кілька секунд не можу зрозуміти, де знаходжусь. Запах старого дерева, сирості і пилу б'є в ніс. Дача. Ми на дачі і ми в полоні.

Поруч солодко сопе Стася, загорнута в теплу ковдру, яку вчора Кирило знайшов у шафі. Я обережно, щоб не розбудити її, виповзаю з-під укриття. Мої босі ноги торкаються крижаної підлоги. Старий масляний обігрівач натужно гуде, але який сенс, якщо вікно навстіж?

Перше, що роблю — навшпиньках підходжу до дверей, прислухаючись. Знизу долинає гучне хропіння. Це Кирило заснув. Мабуть, під ранок алкоголь і нервове виснаження таки звалили його з ніг. Я пам'ятаю, як він цілу ніч міряв кроками вітальню, і від кожного скрипу мостин у мене завмирало серце.

У грудях звично стискається тугий вузол паніки. Ми відрізані від світу. Мій телефон розбитий на друзки ще у квартирі. І ніхто не знає, що ми тут. 

Упевнившись, що Кирило сопе, підходжу до вікна, аби зачинити його. Жалюзі тут немає, лише старі, пожовклі тюлеві фіранки. Я трохи відсуваю тканину, щоб було зручно зачинити вікно і з силою тягну його на себе, бо піддається воно так собі. 

Я впираюся чолом у холодне скло. Безвихідь накриває мене з головою, немов важка бетонна плита. Сльози, які я так довго стримувала, починають пекти очі. За вікном сніг іде суцільною стіною, замітаючи сліди нашої машини на подвір'ї. Високий паркан з профнастилу виглядає як стіна глухої в'язниці.

Я опускаю погляд униз, на зовнішнє підвіконня — і моє дихання різко обривається. Серце робить один божевільний, потужний удар об ребра, а потім починає битися так швидко, що в голові паморочиться.

Там, з того боку скла, з-під тонкого шару нічного снігу видніється червона полуничка.

Я кліпаю очима раз, другий, до болю впиваючись нігтями в долоні, думаючи, що це галюцинація від стресу. Але вона не зникає. Вона лежить рівно по центру підвіконня, притиснута до самого скла. Яскрава пляма на тлі мертвого білого снігу.

Хтось приніс її сюди вночі. Хтось знайшов її під дверима, зрозумів мій жалюгідний сигнал, відстежив нас аж до цієї глушини, переліз через той клятий паркан і заліз аж сюди, щоб покласти її прямо перед моїми очима.

Дем'ян.

Я затуляю рота обома руками, аби стримати крик, що рветься назовні. Схлипую і стираю сльози надії, яка миттю з’являється всередині. Від неї аж ноги підкошуються, і я змушена спертися на підвіконня.

Він знає. Він тут був. Він усе зрозумів.

Він мене не ненавидить. Має ненавидіти, бо я стільки всього накоїла. Хай і під примусом, але віддала його гроші Кирилу. Я зробила все, щоб вижити, але при цьому власноруч знищила єдину людину, яка могла б нас захистити.

Я притискаю тремтячу долоню до скла, ніби намагаючись відчути тепло його рук, яке могло залишитися там із ночі. У голові миттєво прояснюється. Страх, який паралізував мене всі ці дні, отруював кров і змушував ціпеніти, раптом випаровується. На його місце приходить крижана рішучість.

Якщо Дем'ян знайшов нас і не увірвався в будинок — значить, у нього є план. Напевне, він побачив Кирила зі зброєю і зрозумів, що прямий штурм уб'є нас усіх. Натомість, він відступив, щоб ударити інакше.

Мені просто потрібно дати йому час. Зіграти свою роль до кінця. Стати найбільш слухняною, зручною і покірною дружиною, щоб приспати пильність Кирила. Не дати йому зірватися. Якщо я буду істерити чи плакати — він може натиснути на гачок просто від параної.

Я швидко витираю сльози тильним боком долоні. Роблю глибокий вдих і обертаюся до ліжка.

Стася починає ворушитися. Я підходжу до неї, сідаю поруч і ніжно гладжу по спині.

— Вставай, сонечко, — шепочу я.

Мені здається, що вперше за останній місяць мій голос звучить впевнено, без тих жалюгідних, тремтячих ноток жертви, які викарбувались на підкірці, поки жила з Кирилом.

Стася розплющує очі, і в них одразу з'являється той самий липкий жах, коли вона згадує, де ми.

— Мамо... тато ще злий? — питає вона ледь чутно, ховаючи носик у ковдру.

— Тато просто дуже втомився, — я поправляю її розпатлане волосся і дивлюся прямо в очі, намагаючись передати їй свою впевненість. — Насть, послухай мене дуже уважно. У нас з'явився таємний помічник. Він уже близько, але щоб він зміг нам допомогти і виграти, ми маємо поводитися дуже-дуже тихо і робити все, що каже тато. Зрозуміла? Це наше секретне завдання.

Очі доньки розширюються. Вона швидко киває.

— Дядько Дем'ян? — шепоче вона самими губами.

— Тссс, — я прикладаю палець до її губ і ледь помітно всміхаюся. — Жодних імен. Ніхто не має знати.

Я допомагаю їй одягнути теплий светр, і ми разом, обережно ступаючи по сходах, спускаємося на перший поверх.

У вітальні тхне перегаром і потом. Кирило спить на дивані, розкинувши руки. Він не роздягався, навіть взуття не зняв. Його обличчя сіре, пом'яте, щелепа нервово стиснута навіть уві сні. А на журнальному столику, всього за півметра від його руки, тьмяно поблискує чорний метал табельного пістолета. Поруч — порожня пляшка.