Розділ 8

Моя машина реве, витискуючи з двигуна все, на що він здатен, бо стрілка спідометра тремтить на позначці сто вісімдесят. За вікном зливаються в суцільну чорну смугу дерева і поодинокі ліхтарі.

Минаю знак перекресленого міста. Межа. Я щойно порушив умови застави.

Я кидаю погляд на щиколотку — на чорному пластику браслета блимає зелений діод. Скеля зробив свою справу. Для диспетчера я зараз мирно сплю у своєму ліжку. Але я знаю, що цей електронний обман тримається на соплях, і час спливає з кожною секундою.

Телефон, кинутий на пасажирське сидіння, різко вібрує і спалахує. На екрані — Скеля. Я натискаю на гучний зв'язок, не скидаючи швидкості.

— Скеле, я в дорозі, не відволікай...

— Закрий пельку і слухай наказ, Шторме, — лунає з динаміка зовсім інший голос. Густий, сталевий баритон Дмитра Івановича. Буря. Скеля таки підключив його до розмови.

Я мимоволі сильніше стискаю кермо.

— Це не обговорюється, Дмитро Івановичу, — гарчу я, дивлячись на темну трасу. — Він розніс квартиру. Він вивіз її в ліс.

— І що ти зробиш? — його голос б'є наче батогом, без краплі співчуття. — Влетиш туди з ноги? Виб'єш двері?

— Я розірву його на шматки.

— Надійний план, Дем'яне! Просто десять із десяти! — крижаним тоном саркастично карбує Буря. — Давай я розпишу тобі наступні п'ятнадцять хвилин твого життя. Ти вриваєшся в чужий будинок. Ти — підозрюваний під заставою. Він — чинний майор поліції. З табельною зброєю. Як гадаєш, що він зробить?

Я мовчу. Скрегочу зубами, але мовчу.

— Він пустить тобі кулю в лоб, Дем'яне, — продовжує він добивати мене голими фактами. — Прямо на порозі. І за законом це буде ідеальна самооборона. Захист власної родини від неадекватного кримінальника, який переслідував їх аж за містом. Йому за це ще й медаль дадуть.

— Я встигну зламати йому шию до того, як він дістане ствол, — ціджу я, хоча всередині вже зароджується бридкий холодок прозріння.

— Припустимо! — не здається Буря. — Ти ламаєш йому шию. Що далі? Тебе пакують за вбивство мента. Ти сідаєш на довічне. А що буде з нею? Вона стає співучасницею або матір’ю-одиначкою, бо її чоловік-герой мертвий, а в неї на руках дитина! Ти хочеш її врятувати чи просто потішити своє чоловіче его і здохнути найближчим часом?!

Ці слова вдаряють мене під дих. "Потішити его".

Машина трохи виляє на швидкості, я різко вирівнюю кермо. Адреналін, який до цього штовхав мене вперед, раптом перетворюється на токсичний осад.

— Дем'яне... — голос Бурі трохи м'якшає, але залишається твердим. — Згадай, хто ти. Ти не вуличний гопник. Ти командир групи. Ти профі. А профі ніколи не лізе наосліп у замкнутий простір, де є заручники і озброєний противник. Зупинися. Повертай назад.

— Я не поверну, Дмитре Івановичу, — мій голос звучить глухо, але істерика з нього зникла. — Я маю переконатися, що вона жива.

— Добре, — втручається в розмову Скеля. — Не повертайся, але зміни задачу. Розвідка, Шторме. Тільки розвідка. Тихи зайшов, подивився, тихо вийшов. Ти зрозумів?

— У тебе сорок хвилин до того, як система видасть критичну помилку і до твоєї квартири поїде патруль, — знову підхоплює Буря. — Якщо ти не відчиниш їм двері — ти поїдеш у СІЗО вже цієї ночі. Ти мене почув? Розвідка і додому.

Я глибоко вдихаю нічне повітря через прочинене вікно. Затримую дихання. Раз, два, три, чотири. Видихаю.

Військова звичка бере своє. Мозок відсікає емоції, залишаючи лише голі тактичні змінні.

— Прийняв, — коротко відповідаю я. — Розвідка. Відбій.

Я вимикаю телефон. До кооперативу "Лісове" залишається менше трьох кілометрів.

Я скидаю швидкість. Вимикаю фари, залишаючи тільки габарити, щоб машина не світилася в темряві здалеку. З'їжджаю з асфальту на ґрунтову дорогу, яка веде вглиб соснового лісу.

Буря має рацію. Я не можу її забрати сьогодні. Якщо я виб'ю двері, я знищу і себе, і її. Щоб витягти Божену з цього пекла, мені потрібно знищити Кирила його ж зброєю. Законно. Зробити так, щоб він втратив усе.

Але сьогодні я маю дати їй знак. Показати, що вона не сама.

Я глушу двигун за п'ятсот метрів до потрібного будинку. Заганяю "Форд" у кущі, подалі від дороги.

Виходжу з машини. Ліс зустрічає мене мертвою, вогкою тишею і запахом хвої. Натягую каптур чорного худі на голову.

Всередині більше немає гніву чи паніки. Тільки холодний розрахунок.

Я розчиняюся в тінях між деревами, рухаючись до високого паркану, за яким світяться вікна дачі.

Високий паркан із профнастилу — перешкода тільки для цивільних. Я знаходжу металеву опору, підтягуюся, чіпляючись за верхній край у цупких тактичних рукавичках, і плавно перекидаю тіло на той бік. Приземляюся на зігнуті ноги в глибокий сніг майже безшумно.

Двір порожній. Чорний позашляховик Кирила припаркований криво, ближче до ґанку — кинув поспіхом.

Я завмираю в тіні великої ялини, зливаючись із темрявою, і сканую будинок. Світло горить лише у двох вікнах: на першому поверсі, де жалюзі закриті майже наглухо, і тьмяний відблиск на другому, де штор немає.