Розділ 7

Гудки йдуть довго. Нарешті Скеля бере слухавку. На тлі чутно шум води — мабуть, тільки зайшов у душ.

— Шторме, ти знущаєшся? — невдоволено бурчить він. — Якого біса ти не спиш?

— Мені потрібен номер машини Кирила. І її маршрут за сьогодні, — мій голос звучить хрипко, але напружено, як натягнута струна.

Скеля важко зітхає, вода на тлі стихає.

— Дем’яне... Ми ж домовилися. Ти сидиш удома тихо, як миша, а ми з Бурею шукаємо на нього компромат. Нащо тобі його тачка?

— Просто знайди, — ціджу я крізь зуби, намагаючись стримати емоції. — Пробий по міських камерах. Він виїхав сьогодні вдень. Я маю знати куди.

— Навіщо?

— Бо я хочу знати, куди ця ідеальна сімейка поїхала просаджувати мої гроші, поки я жер баланду! — зриваюся я. — Зроби це, Скеле.

На тому кінці висить довга пауза. Скеля знає мене занадто добре, щоб сперечатися, коли я в такому стані.

— Дай мені десять хвилин, — сухо відповідає він і скидає виклик.

Я кидаю телефон на ліжко і починаю міряти кроками кімнату. Від стіни до стіни. П'ять кроків туди, п'ять назад. Я ще й рахую, трясця його матері, скільки.

Усередині мене розриває від протиріч. Здоровий глузд волає, що мати має рацію. Що я маю лягти спати, завтра зустрітися з адвокатом і займатися власною свободою. Але перед очима стоїть обличчя Божени. Її дике, тваринне тремтіння. Таке неможливо зіграти. А та пластикова полуничка в моїй кишені пече стегно так, ніби вона розпечена до межі.

Телефон вібрує. Я хапаю його так різко, що ледь не впускаю.

— Є, — коротко каже Скеля. Його голос тепер зосереджений і серйозний. — Чорний позашляховик Кирила засвітився на камерах "Безпечного міста". Виїхав з вашого двору о 14:20.

— Куди попрямував?

— На виїзд. Остання камера зафіксувала його коли він пішов по трасі в бік області. Там далі тільки ліси і старі бази відпочинку.

Я заплющую очі. Отже, мати казала правду. "На відпочинок, у гори". Усе збігається.

— Зрозумів. Дякую.

— Дем'яне, стій! — голос Скелі стає металевим. — Я чую, як скриплять твої мізки. Навіть не думай. Він перетнув межу міста. Твій браслет налаштований на кільцеву дорогу. Якщо ти виїдеш за знак — на пульт чергового миттєво надійде сигнал. Твоя застава згорить. Через п'ятнадцять хвилин тебе перехопить патруль, ти повернешся в СІЗО, і цього разу Буря тебе вже не витягне!

— Я почув тебе, Скеле. Відбій.

Я ховаю телефон. Сідаю на край ліжка, впираюся ліктями в коліна і ховаю обличчя в долонях.

Глухий кут.

Вона десь там, за межею моєї клітки. А я сиджу тут, прив'язаний пластиковим браслетом до власної квартири, як собака на ланцюгу.

Може, так і треба? Може, це знак, що час зупинитися?

Я підводжуся. Мати у своїй кімнаті дивиться телевізор — чутно приглушені голоси дикторів. Я маю піти в душ і змити з себе цей день.

Але замість цього я дістаю з внутрішньої кишені куртки набір відмичок.

Я не можу поїхати за ними. Але я можу перевірити їхню квартиру. Якщо мати сказала правду про плазму, про щасливі збори і валізи, значить, там усе має бути на своїх місцях. Я просто зайду, подивлюся на той клятий телевізор, переконаюся, що мене розвели як лоха, і тоді закрию для себе тему Божени назавжди. Мені потрібні докази, щоб мій власний мозок відпустив цю ситуацію.

Тихо, як тінь, я виходжу в коридор. Клацаю замком вхідних дверей так обережно, що звук губиться в гудінні старого холодильника.

Один крок — і я біля сусідніх дверей.

Руки трохи тремтять від адреналіну. Я вставляю відмичку в перший замок. Десять секунд наосліп — лунає тихе клацання. Другий замок піддається ще легше.

Я натискаю на ручку, штовхаю двері і переступаю поріг.

У квартирі темно. Я прикриваю за собою двері, дістаю телефон і вмикаю ліхтарик, закриваючи промінь долонею, щоб світло не било у вікна.

Роблю крок у передпокій.

Хрусь.

Під підошвою мого кросівка щось ламається. Я опускаю світло вниз.

Моє серце пропускає удар. На підлозі лежить розтрощений телефон. Що дивно — не Божени Екран розбитий, пластик корпусу зім'ятий. Я повільно піднімаю промінь ліхтарика вище.

У повітрі не пахне парфумами чи свіжістю перед відпусткою. Тут стоїть різкий, кислий запах перегару, чоловічого поту і якоїсь тваринної паніки.

Шафа-купе в коридорі розчахнута. На підлозі валяються жіночі светри, дитячі колготки, зламані пластикові вішалки. На шпалерах біля дзеркала — свіжа, глибока вм'ятина.

Я проходжу до вітальні.

Мати бачила вантажників і коробку з телевізором? Так, величезна картонка дійсно стоїть посеред кімнати. А ще дверцята невеликого сейфа, вмонтованого в стіну за картиною, розкриті навстіж. Він порожній.

Усередині мене ніби обривається трос. Холод розливається по венах, витісняючи сумніви.