Розділ 6

Дем’ян

— Розкажи мені, як все було, мамо? З тієї самої миті, як мене затримали. Як ти передала Божені гроші, як вона їх прийняла та що було потім.

Мати завмирає спиною до мене. Її плечі опускаються. Вона повільно обертається, витирає мокрі руки об кухонний рушник і сідає навпроти. Очі в неї червоні, погляд бігає — від столу до вікна. Вона дивиться куди завгодно, тільки не на мене.

— Дем’яне, нащо воно тобі? Тобі жити треба, про суд думати…

— Розказуй, — перебиваю я жорстко.

Вона важко зітхає, переплітає пальці на столі. Не розуміє мене, але хіба вона одна? Навколо ніхто не розуміє і всі намагаються відговорити, а я, наче приворожений, не можу від неї відмовитись.

— Ну а що розказувати… Як тебе забрали, я місця собі не знаходила. Плакала, під їхні двері ходила. Кирило мене гнав, погрожував, що слідом за тобою відправить. А я все одно чекала моменту, бо ти сказав передати їй гроші.

Вона ковтає слину, її голос тремтить. Не можу зрозуміти, вона боїться того, що розкаже, чи того, як я відреагую на те, що почую?

— Кирило поїхав на роботу. Я одразу до неї постукала. Вона відчинила. Виглядала нормально, Дем’яне, зовсім не як залякана жертва. Спокійна така. Я їй той конверт просто в руки тицьнула. Кажу: «Божено, дитинко, це Дем’ян залишив. Тут багато, вам із Настею вистачить, щоб утекти і почати нове життя. Тікай від нього, він же монстр, він мого сина ні за що посадив!»

Мати робить паузу. Дивиться мені прямо в очі, і в її погляді стільки гіркоти, що в мене всередині все стискається.

— І що вона? — питаю глухо.

— А вона… — голос матері стає тихішим, ніби вона досі не може повірити в те, що розповідає. — Притисла конверт до грудей. Очі одразу сльозами налилися, губи тремтіли. «Дякую, — сказала вона мені, і так жалібно дивилась. — Світлано Андріївно, ви нас врятували. Я так його боюсь. Ми поїдемо. От тільки-но він на чергування піде, я заберу Стасю, і ми втечемо. Я присягаюсь вам».

Я слухаю це, і всередині на мить спалахує дурне, відчайдушне полегшення. Значить, вона все ж хотіла втекти! Значить, я не помилявся, вона дійсно потребувала допомоги...

Але мати не закінчила. Вона дивиться на мене з таким жалем, що цей швидкоплинний спалах надії миттєво гасне.

— Я ж повірила їй, синку. Розплакалася сама, обійняла її. Думала, ну хоч дитину врятує, якщо вже ти через них постраждав. Аж ось… — мати хитає головою. — Того ж вечора Кирило повертається з роботи. Я навмисно під дверима стояла, прислухалася. Думала, раптом він щось запідозрить, раптом кричати почне чи бити її за те, що речі збирала. А там — тиша. А через годину — сміх.

— Сміх? — глухо перепитую я.

— Її сміх, Дем’яне. Такий заливистий, задоволений. А на наступний день дивлюся у вічко — приїжджає кур'єр. І вантажники заносять їм у квартиру коробку. Телевізор. Величезний, на півстіни. Кирило стоїть гордий у дверях, чайові вантажникам роздає. А вона з-за його плеча визирає, обіймає його за шию і так ласкаво воркує: «Який ти в мене молодець, коханий».

Мати робить паузу, даючи словам осісти в моїй свідомості. Кожне з них б'є точніше за снайперську кулю.

— Вона тебе просто розвела, синку. Нас обох розвела. Взяла гроші, поплакала для вигляду, щоб я відчепилася, а ввечері, мабуть, віддала їх чоловіку. Сказала: дивись, дурний сусід сам приніс. От вони на твої долари собі нову плазму і купили. А сьогодні вдень… — мати важко зітхає. — Вийшли щасливі з квартири. Він з валізою, вона при повному параді, сміється до нього. Я питаю: «Куди це ви?». А Кирило так зверхньо глянув і каже: «На відпочинок, Світлано Андріївно, у гори. Дружині треба нерви підлікувати після вашого синочка». А Божена навіть не обернулася. Сіли в машину і поїхали.

Чайник на плиті починає свистіти, розриваючи тишу. Мати здригається, підхоплюється, вимикає газ.

Я сиджу нерухомо і намагаюсь все переварити, бо з першого погляду все сходиться. Пазл складається в ідеальну, огидну картину.

Вона віддала йому пробірку з моєю кров'ю. Зіграла переді мною перелякану жертву біля під'їзду, а перед моєю матір'ю — заплакану страждальницю, щоб забрати гроші. А потім вони поїхали на відпочинок, залишивши мене гнити в СІЗО.

І та заколка… Дитина просто стрибала, радіючи поїздці в гори, і загубила її на сходах. Ніяких таємних знаків. Ніяких прохань про допомогу. Тільки моя хвора фантазія і комплекс рятівника, за який я ледь не заплатив десятьма роками свободи.

— Забудь її, синку, — тихо каже мати, ставлячи переді мною чашку з гарячим чаєм. — Вона зробила свій вибір. Їй зручно так жити. Бути жертвою, яку утримують. А ти в мене один. Тобі треба цей суд виграти і забути їх як страшний сон.

Я повільно киваю.

— Ти маєш рацію, мамо. Ти у всьому маєш рацію.

Я підводжуся. Чай пити не можу — клубок у горлі такий, що не проковтнути.

— Я піду в душ.

Заходжу у ванну, замикаю двері. Вмиваю обличчя крижаною водою. Краплі стікають по щоках, по шиї, просочуються під комір футболки, але це не допомагає протверезіти. У голові суцільна каша.

Я дивлюся на своє відображення. Запалі очі, сіра шкіра, щетина. Виглядаю як шматок лайна. І почуваюся так само. Який же я ідіот. Вона просто використала мене. Зіграла на моєму дебільному комплексі рятівника. А тепер вони з Кирилом десь п'ють глінтвейн, сміються і дивляться фільми на новій плазмі. За мої ж гроші.