Розділ 6

Дем'ян

Повітря свободи має присмак металу, вихлопних газів і талого снігу. Я стою біля масивних залізних воріт СІЗО і роблю перший глибокий вдих за цей довгий, як вічність, місяць. На правій щиколотці незвично тисне важкий пластик електронного браслета.

Трохи поодаль, у тіні дерев, припаркований чорний позашляховик. Фари блимають двічі, і я прямую туди.

Двері відчиняються, і я бачу Скелю. Він спирається на кермо, курить, випускаючи дим у прочинене вікно. На задньому сидінні темніє силует Бурі.

— З поверненням з курорту, Шторме, — Скеля кидає недопалок на асфальт і простягає мені руку, яку я міцно тисну. — Виглядаєш так собі. Годували погано?

— Нормально, — я сідаю на переднє сидіння. — Дякую, що витягли. П'ять мільйонів — це серйозно. Я відпрацюю.

— Відпрацюєш, куди ти дінешся, — Буря подає голос із заднього сидіння. Його тон діловий і зібраний. — Гроші ми зібрали по своїх каналах, Скеля підняв старі зв'язки. Але радій не дуже. Ти на гачку. Браслет налаштований на периметр міста. Крок за знак — і за тобою виїде група швидкого реагування. Твоя застава згорить, а тебе закриють до самого суду без права оскарження. Зрозумів?

— Зрозумів.

— Їдь додому, — продовжує Буря. — Заспокой матір. Прийми душ. Завтра будемо думати, як валити цього перевертня в погонах. Скеля знайшов кілька цікавих рухів по його рахунках.

Я дивлюся на дорогу, що біжить назустріч у світлі фар.

— Викинути її з голови в мене не вийшло, Дмитре Івановичу.

Буря важко зітхає.

— Я так і думав. Але не смій лізти на рожен, Дем'яне. Він цього й чекає. Він знає, що ти вийшов. Ми навмисно зробили все швидко і тихо, але в нього у відділку є вуха.

— Добре, їдьмо додому, — коротко кажу до Скелі.

Ми доїжджаємо до мого двору за двадцять хвилин. Я виходжу з машини, домовляючись зі Скелею бути на зв'язку.

Підіймаючись знайомими сходами, я відчуваю, як усередині все стискається в тугий вузол. Мій слух і нюх загострені до межі. Я зупиняюся на своєму поверсі.

Двері моєї квартири відчиняються ще до того, як я встигаю дістати ключі. Мати стоїть на порозі, заплакана, в якомусь старому халаті. Вона кидається мені на шию, плаче так, що її плечі здригаються. Мабуть, хлопці попередили, що мене відпустили і я от-от прийду додому.

— Дем'янчику... синочку мій... Слава Богу! — вона цілує мої щоки, перебирає пальцями моє відросле волосся. — Я думала, що збожеволію!

— Все добре, мамо. Я тут. Я вдома, — я обіймаю її, намагаючись заспокоїти, але мій погляд мертвою хваткою прикутий до сусідніх дверей. Дверей Кирила.

Там темно і занадто тихо. Я м'яко відсторонюю матір.

— Мам, іди всередину. Я зараз.

— Не треба, Дем’яне, благаю тебе! — мати вчіплюється в мій рукав тремтячими пальцями. — Не лізь туди більше. Тебе ж тільки випустили, синку!

— Я просто подивлюся, мамо. Дві хвилини. Іди в дім, — я м'яко, але рішуче відчіпляю її руки і підштовхую до нашої квартири.

Вона зітхає, витираючи сльози, але кориться. Двері за нею тихо зачиняються.

Я залишаюся на сходовому майданчику сам. Підходжу впритул до дверей Кирила. Прислухаюся. Ні звуку телевізора, ні кроків, ні приглушених голосів. Абсолютна, мертва тиша. Інстинкт кричить мені, що щось не так. Я опускаю погляд на сірий, затоптаний килимок біля їхнього порога, але нічого не бачу. Нічого, за що можна було би зачіпитись.

Але бачу біля нашого килимка. Щось яскраве.

Присідаю. Це пластикова заколка. Яскраво-червона полуничка. Я пам'ятаю її. Настя була в ній того вечора, коли ми розмовляли біля під'їзду.

Вона напевно лежить тут уже якийсь час. Мозок одразу починає підкидати варіанти. Божена залишила слід? Навмисно кинула, щоб я знайшов?

Я хмикаю, крутячи заколку в пальцях. Ні, маячня. Життя — це не шпигунський фільм. У реальності люди не розкидають підказки-полунички. Дитина просто впустила її. Діти постійно гублять речі. Особливо, якщо кудись поспішають, якщо їх тягнуть за руку, якщо вони налякані…

Але чому вони поспішали?

І звідки в мені ця дурна надія, що Божена взагалі хотіла б залишити мені знак? Буря ясно сказав: вона здала мене. Вона віддала мою кров, вона свідчила проти мене. Вона обрала свого чоловіка. З якого дива їй тепер кликати мене на допомогу? Може, вони взагалі просто поїхали в гості або в магазин.

Я збираюся покласти заколку назад на килимок і піти до себе, але щось мене зупиняє. Якесь гнітюче передчуття, що свердлить потилицю. Я підводжуся і натискаю на ручку дверей, але вони, звісно, замкнені.

Я стукаю. Спочатку тихо, потім сильніше. У відповідь — жодної реакції.

Можна було б розвернутися і піти додому, сходити в душ, як радив Буря, і облишити цю справу хоч на деякий час, поки все вляжеться. Але я знаю себе. Я спати не зможу, поки не подивлюсь в очі Божени і не побачу там підтвердження тому, що мені сказали.

Дістаю з внутрішньої кишені куртки набір відмичок — Буря повернув мені мої речі після звільнення. Плювати на незаконне проникнення. Якщо там порожньо — я просто вийду.