Розділ 4

П'ятнадцять хвилин. Цей час відраховується в моїй голові гучними, безжальними ударами.

Я заштовхую в сумку речі, навіть не дивлячись, що саме беру. Светри, білизну, шкарпетки. Руки не слухаються, пальці дерев'яніють з кожним рухом. Я хочу все покинути і залишитись тут, в квартирі, яка дісталась мені від бабусі. Мені тут затишно і спокійно, не дивлячись на монстра, якого я впустила сюди з власного бажання.

З вітальні долинає гуркіт — Кирило перевертає шухляди, збираючи свої документи, гроші, якісь флешки. Він діє хаотично, і ця його паніка лякає мене значно більше, ніж його холодна розважливість. Раніше він завжди все контролював. А зараз він — як бомба з годинниковим механізмом, у якої зламався таймер.

— Мамо... — Настя стоїть біля шафи у своїй рожевій зимовій куртці, натягнувши шапку майже на самі очі. Вона стискає в руках улюбленого ведмедика. Її губи тремтять. — Ми зробили щось не так? Провинились? Батько нас покарає?

Від цих слів все всередині стискається. Дитина. Семирічна дівчинка питає таке про батька.

Я падаю перед нею на коліна, хапаю її за плечі, зазираючи просто в очі.

— Ні. Ніколи, чуєш? Я не дозволю. Але зараз ти маєш бути дуже тихою. Що б він не казав, як би не кричав — мовчи і тримайся за мене.

— Час вийшов! — Кирило влітає до кімнати. На ньому тепла куртка, на плечі висить масивна чорна сумка. Пола куртки відкинута, і я бачу кобуру з його табельною зброєю. Раніше він завжди залишав пістолет у сейфі або здавав у відділку. Те, що він узяв його зараз, означає лише одне: він боїться. І раптом що, ми перестанемо бути його сім’єю — ми станемо його заручниками.

Він хапає мене за лікоть, смикаючи так сильно, що я ледве не падаю.

— На вихід. Швидко.

Він штовхає нас у коридор. Я ледве встигаю підхопити свою сумку. Кирило гарячково замикає двері на всі замки, озираючись на всі боки, наче боїться, що Дем'ян вистрибне просто зі стіни. Ця його емоція дуже сильно мене лякає, бо він занадто неспокійний. Роздратований і розлючений на те, що сталося.

— Вниз ідемо сходами, ліфт не чекаємо, — шипить він, підштовхуючи нас до сходів.

Ми проходимо повз двері Дем'янової квартири. Моє серце розривається. Він на волі. Він десь у цьому місті, дихає тим самим повітрям. Але він не знає, куди нас везуть. Якщо Кирило замкне нас на своїй дачі — серед глухого лісу, за триметровим парканом, — нас ніхто не знайде.

"Залиш слід. Хоч щось”, — кричить мій інстинкт виживання.

Я опускаю руку в кишеню куртки. Там лежить яскраво-червона пластикова заколка Насті у формі полуниці. Кирило штовхає мене в спину, примушуючи йти швидше. Я роблю вигляд, що перехоплюю важку сумку, і непомітно випускаю заколку з пальців. Вона безшумно падає просто на брудний килимок біля дверей Дем'янової квартири.

Крихітна червона цятка на сірому тлі. Моя остання надія.

Ми спускаємося у двір. Морозна ніч обпікає легені. Кирило відмикає машину, грубо заштовхує Настю на заднє сидіння, а мене садить попереду, блокуючи двері з центрального пульта. Він стрибає за кермо, заводить двигун, і позашляховик з вереском шин зривається з місця, вилітаючи з двору.

Він жене містом, порушуючи всі правила, пролітаючи на жовте і червоне світло. Його очі гарячково бігають по дзеркалах заднього виду. Він перевіряє, чи немає "хвоста".

За вікном миготять нічні вогні міста. Я дивлюся на них і розумію, що ми виїжджаємо за межі зони дії браслета Дем'яна. Навіть якщо він захоче, він не зможе поїхати за нами, не порушивши закон і не потрапивши назад до СІЗО.

Кирило все прорахував. У своєму божевіллі він залишається небезпечно хитрим.

Міські вогні поступово рідшають, розчиняючись у густій, непроглядній темряві зими. Траса змінюється на вузьку, погано розчищену дорогу, що веде вглиб лісу. У салоні стоїть мертва, гнітюча тиша. Чути лише важке, переривчасте дихання Кирила та рівне гудіння двигуна. Стася на задньому сидінні згорнулася клубочком, обійнявши свого ведмедика, і навіть не ворушиться. Вона не спить — я бачу її широко розплющені очі у дзеркалі заднього виду, — але боїться видати хоч звук.

Машина підстрибує на замерзлих вибоїнах. Сніг мете просто в лобове скло. Кирило вдивляється в темряву так, ніби очікує засідки за кожним деревом. Нарешті фари вихоплюють із гущавини високий, глухий паркан із профнастилу. Дача його батька. Справжня фортеця на околиці занедбаного дачного кооперативу, де взимку немає жодної живої душі. До найближчого населеного пункту кілометрів десять лісом.

Кирило різко гальмує. Не глушачи двигун, вискакує з машини, щоб відчинити важкі металеві ворота. Я дивлюся на його силует у світлі фар. Вітер розвіює його куртку, і я знову бачу кобуру. Моя рука інстинктивно тягнеться назад, і я міцно стискаю холодну долоньку Насті.

— Все буде добре, — шепочу я, хоча сама в це не вірю.

Він повертається за кермо, заганяє позашляховик у двір і одразу ж зачиняє ворота на масивний засув. Тепер ми відрізані від світу. Абсолютно.

— Виходьте, — командує він, глушачи двигун.