Розділ 3

Божена

Світло в кімнаті здається сірим і хворобливим, наче в лікарні. Я сиджу на краєчку дивана, рівно склавши руки на колінах, як лялька, яку акуратно посадили і забули.

Минув майже місяць відтоді, як Кирило змусив мене звільнитися. Тридцять днів абсолютного, крижаного пекла, загорнутого в обгортку "ідеальної сім'ї".

Він не б'є мене. З того дня він жодного разу не підняв на мене руку. Він знайшов значно страшніший спосіб контролю. Він просто вимкнув мене з реальності.

Мій телефон розбитий. Ноутбук запаролений. Ключі від квартири забрані. Я не можу вийти навіть у під'їзд винести сміття, бо він робить це сам. Стася переведена на дистанційне навчання. Він приніс довідку від якогось "знайомого лікаря", що дитині потрібен особливий режим через часті застуди. Тепер моя донька цілими днями сидить у своїй кімнаті перед монітором, боїться голосно засміятися і здригається від кожного звуку вхідних дверей.

— Божено, люба, я вдома! — лунає з коридору його бадьорий голос.

Я автоматично підводжуся. Тіло діє на рефлексах. Треба вийти, треба зустріти, треба посміхнутися. Бо якщо якоїсь миті я вимкну оце “треба” — все зміниться. Я це знаю так само, яке те, що людині для життя потрібен кисень.

Кирило стоїть у передпокої, знімає шкіряні рукавички. Його обличчя рум'яне від морозу, очі блищать. Він підходить до мене, обіймає за талію і цілує в щоку. Від нього пахне свіжістю і чужою свободою.

— Як пройшов день у моїх дівчаток? — питає він, зазираючи мені в очі. Він завжди так робить. Перевіряє мою реакцію. Шукає на дні моїх зіниць страх або покору.

— Все добре, — мій голос звучить рівно. Я навчилася цій інтонації. Головне — не показувати емоцій. Будь-яка емоція може викликати в ньому напад гніву або, що ще гірше, напад збоченої ніжності. — Настя зробила уроки. Вечеря на плиті.

— Розумниця. Ідеальна дружина, — він гладить мене по волоссю. — А я сьогодні заїжджав у СІЗО. У справах.

Мене пробиває струмом, але я змушую себе стояти нерухомо. Я навіть не кліпаю.

— Так?

— Так, — він посміхається ширше, знімаючи куртку. — Бачив нашого сусіда. Ну, точніше, бачив, як його вели коридором. Виглядає він, відверто кажучи, паршиво. Схуд, очі запалі. Там у них якась неприємність сталася в камері. Співкамерники попалися не дуже дружелюбні. Але ж ти розумієш, Божено, поліція не завжди встигає втрутитися в конфлікти ув'язнених.

Він навмисне робить паузу, щоб насолодитись моїм мовчанням. Він знає, що я все розумію: це він організував. Він платить ув'язненим або наглядачам, щоб Дем'яна там ламали фізично і психологічно.

— Мені байдуже, — видавлюю я із себе. — Він злочинець.

— Саме так. Злочинець, який отримає по заслугах, — Кирило задоволено киває і йде у ванну мити руки.

Я спираюся спиною об стіну і заплющую очі. Сльози більше не течуть. Вони висохли десь глибоко всередині, залишивши після себе лише випалену пустелю.

В пам’яті раптово воскресає день нашої невдалої втечі. Я все підготувала, зібралась, взяла доньку і ми вийшли навір. До свободи залишалось так мало, але мене зупинив голос чоловіка.

— Далеко зібрались?

Я дивилась на нього, і світ навколо перестав існувати. Звуки вулиці, гул машин, спів пташок — усе це зникло, змилось білим шумом. Залишилось лише обличчя Кирила. Його холодні, порожні очі й ця легка, розслаблена усмішка людини, яка щойно зловила метелика і тепер повільно відриває йому крила.

— Далеко зібрались? — повторив, нахиляючи голову набік.

Його погляд повільно ковзнув по моїй фігурі, по теплому пальті, перемістився на Настю, яка з жахом втиснулася в моє стегно, і зупинився на об'ємній спортивній сумці в моїй руці.

Мені було важко дихати. Мої легені наче залили свинцем. Усередині мене обірвалась остання струна надії, і я полетіла в безодню. Він не поїхав. Він не був на навчанні. Це все була вистава. Пастка. Він навмисно залишив сейф із легким паролем, навмисно поїхав "на три дні", щоб дати мені ілюзію свободи. Він хотів, щоб я спробувала втекти. Щоб мати привід... для чого?

— Ми... — мій голос жалюгідно захрипів. Я відкашлялась, намагаючись знайти хоч якесь логічне пояснення, але мозок відмовлявся працювати. — Ми просто вирішили поїхати до моєї тітки. На вихідні. Насті треба змінити обстановку...

— До тітки? — Кирило зробив крок назустріч, взяв сумку, відкрив її. — Який збіг, Божено. А я от повернувся, бо керівництво скасувало відрядження. Думав, зроблю своїм дівчаткам сюрприз. А тут виявляється, сюрприз зробили мені.

Він підійшов впритул. І хоч я інстинктивно зробила крок назад, ховаючи Стасю за спину, нічого не допомогло.

— Йди-но сюди. І сумку давай.

— Ні, Кириле, будь ласка... — я вчепилася в ручки сумки так, що побіліли кісточки. Там гроші Дем'яна. Там мій паспорт. Якщо він це забере — я більше ніколи не вийду з цієї квартири. 

Його обличчя різко закам’яніло. Маска турботливого чоловіка злетіла в одну мить. Він зробив різкий випад, його пальці сталевим капканом стиснули моє зап'ястя. Біль пронизала руку аж до плеча. Я скрикнула, відпустила сумку, яку намагалась у нього забрати, і вона впала на брудний сніг.