Розділ 3

Божена

— Цю сволоту випустили під заставу!

Голос Кирила зривається на істеричний, хрипкий рик. Він з усієї сили жбурляє свою поліцейську куртку на підлогу. В'язка ключів випадає з його кишені і з оглушливим брязкотом падає на підлогу в коридорі.

Я стою біля стіни, втиснувшись спиною в шпалери, і відчуваю, як моє серце робить шалений, неможливий кульбіт, а потім починає битися десь у самому горлі.

Дем'ян на волі.

Ця думка спалахує в моїй голові, наче сонце після довгої, полярної ночі. Мені хочеться закрити обличчя руками й розридатися від полегшення, але я не маю права навіть нормально вдихнути. Я знаю правила виживання в цій квартирі: коли хижак розлючений, жертва має злитися з інтер'єром.

— Як це... як це можливо? — мій голос звучить тонко, жалюгідно, саме так, як він очікує почути. Я імітую переляк, хоча насправді мої коліна тремтять від нестримної, дикої радості. — Ти ж казав, що йому світить довгий строк. Що докази залізобетонні.

— Апеляція! — Кирило з розмаху б'є кулаком по стіні біля дзеркала. Штукатурка сиплеться на підлогу дрібним пилом. — Якісь столичні адвокати-стерв'ятники! Вони подали в обласний апеляційний суд! Рознесли протокол обшуку, заявили, що поняті були зацікавленими особами, а докази зібрані з порушенням КПК! Суддя в області — не наша людина, ця гнида відмовилася брати трубку, коли йому дзвонили "зверху". Вони змінили ухвалу. Впаяли заставу у п'ять мільйонів, думали, що він не знайде!

Кирило починає міряти кроками коридор, наче загнаний у клітку звір. Його обличчя червоне, очі налиті кров'ю. Він втрачає контроль. Я вперше за всі ці роки бачу його таким розгубленим і лютим одночасно. Його "ідеальний" план дав глибоку, невідворотну тріщину.

— І що... він знайшов ці гроші? — питаю тихо, опускаючи очі.

— Гроші внесли за пів години! — він зупиняється навпроти мене, його грудна клітка важко здіймається. — Уявляєш? П'ять мільйонів! Просто перевели на рахунок казначейства, і цю мерзоту випустили просто із залу суду з електронним браслетом на нозі!

Він раптом робить різкий випад уперед і хапає мене за плечі. Його пальці впиваються в мої м'язи через тканину светра.

— Ти радієш? — він наближає своє обличчя до мого. З його рота тхне тютюном і кавою. Його очі звужуються до щілин, намагаючись прочитати мої думки. — Скажи мені, Божено, ти зараз радієш, що твій коханець вийшов на волю? Думаєш, він прибіжить тебе рятувати?

— Ні! — я панічно мотаю головою, змушуючи сльози страху виступити на очах. Це не важко, бо мені дійсно страшно, що він мене розкусить. — Кириле, пусти, мені боляче! Я боюся його! Ти ж сам казав, що він злочинець! Що він може нам нашкодити! І ніякий він не коханець, скільки разів тобі повторювати?

Він вдивляється в моє обличчя ще кілька секунд, шукаючи фальш. Але роки життя з тираном навчили мене ідеально носити маску жертви. Я дивлюся на нього широко розплющеними, повними сліз очима, і його хватка трохи слабшає.

— Боїшся. Правильно робиш, що боїшся, — він відпускає мене, відштовхуючи назад до стіни. — Але він нічого не зробить. Сидітиме в своїй конурі з матір’ю. А якщо хоч спробує сунутись сюди чи куди інде — запроторю його туди, звідки вийшов, назавжди.

Кирило розвертається і йде на кухню. Я чую дзенькіт скла — він дістає пляшку віскі.

Я обережно, навшпиньках проходжу до кімнати Насті. Вона сидить на підлозі, затиснувши вуха руками. Вона чула крики. Я швидко присідаю біля неї, притискаю її маленьку голову до своїх грудей і починаю заколисувати, цілуючи маківку.

— Все добре, пташко. Все добре. Тато просто напружений через роботу. Сиди тихо, добре? Помалюй поки що. Я тут, поруч.

Виходжу з дитячої і йду на кухню. Кирило сидить за столом, перед ним напівпорожня склянка. Він навіть не дивиться на мене. В одній руці він тримає телефон і швидко набирає чийсь номер.

Йому, мабуть, не відповідають, бо він скидає виклик і заливає в себе рештки віскі.

— Чого стоїш там, як привид? — гаркає Кирило, помітивши мою тінь. — Зроби мені щось поїсти. І налий ще.

Я на ватних ногах заходжу на кухню. Механічно дістаю сковорідку, нарізаю хліб. Мій мозок працює на межі своїх можливостей.

Я не можу зателефонувати. Мій телефон розбитий. З квартири я вийти не можу — замки зачинені, ключі в нього в кишені. Навіть якби я змогла вирватися, куди я побіжу? До Світлани Андріївни? Він піймає мене ще на сходах.

Я ставлю перед ним тарілку і склянку. Він їсть швидко, неакуратно, запиваючи алкоголем. Його погляд скляний, сфокусований десь у порожнечі попереду. Я стою біля мийки, вдаючи, що мию посуд, а сама напружено прислухаюся до кожного його руху.

Раптом Кирило знову хапає телефон. Його пальці агресивно б'ють по екрану. Він притискає апарат до вуха, і я бачу, як нервово сіпаються жовна на його щелепі.

— Алло, Максе? Це я, — голос Кирила звучить здавлено, але владно. — Підніми мені ухвалу суду по цьому… по моєму сусіду. Так, по Дем’яну. Мені потрібні чіткі умови його звільнення.

На тому кінці щось говорять. Кирило мовчить кілька секунд, наливаючи собі ще віскі просто поверх залишків у склянці.