Розділ 1

— І як воно… тут? — Дмитро Іванович обводить поглядом сіру сталеву скриньку, що зветься кімнатою побачень. — Подобається?

Стиснувши зуби, голосно видихаю. Знаю, що йому зараз не подобається бачити мене тут, але що зроблено — те зроблено.

Я не шкодую про те, що після звільнення повернувся додому. І зовсім не шкодую про те, що намагався допомогти жінці, яку так і не зміг розлюбити. А те, що її чоловік-тиран запроторив мене сюди, то побічні дії, які ще раз підтверджують те, що йому є чого боятись.

— Мовчиш, — каже. — А чого ж ти мовчиш, Шторме? — дивиться на мене з-під лоба. — Я тобі що казав? Не вплутуватися в неприємності, як підеш зі служби, не лізти, куди не просять, а ти?

— Так вийшло, — знизую плечима, намагаючись зберегти спокій, хоча всередині все кипить від безсилої люті.

Загалом у СІЗО не так вже й погано. Куди гірше буде після оголошення вироку, якщо мені все-таки дадуть термін. У тому, що саме так і станеться, не сумніваюся навіть. Ця мерзота тут усіх купила. Але він купив тих, кого міг. У нас, на щастя, є ще верховний суд і люди, до яких його брудні рученята не дотягнуться.

Дмитро Іванович важко зітхає. Він дістає з кишені пачку цигарок, крутить її в руках, хоча курити тут категорично заборонено, навіть йому. Це просто його звичка, коли він сильно нервує. А нервує він зараз не через мене як колишнього підлеглого, а через мене як людину, яку він завжди вважав кимось на кшталт сина.

— Апеляція — це час, Шторме, — каже він тихо, подавшись уперед і спершись потужними ліктями на подряпаний металевий стіл. Його голос звучить глухо, щоб не почули конвоїри за дверима. — Це місяці, а може, й роки тяганини. Апеляції, касації, перенесення засідань. Система працює повільно. А часу в нас немає. Точніше, часу немає в неї.

Від одного згадування про Божену моє серце пропускає удар, а потім починає гамселити об ребра так, що стає важко дихати. Я напружую щелепи.

— Що з нею? — мій голос звучить як рик загнаного звіра. Я впиваюся пальцями в край столу. — Ви дізналися щось? З нею все гаразд?

Буря довго дивиться мені в очі. Його погляд важкий і похмурий. Він знає, як сильно мене вдарить те, що він зараз скаже.

— З нею все гаразд, Дем’яне, — нарешті вимовляє Дмитро Іванович. Його голос звучить надто рівно, надто беземоційно. — Я б навіть сказав, що в них усе просто чудово.

Я завмираю. Слова долітають до мозку із запізненням, наче крізь товщу води. “В них”, — він сказав.

— Що ви верзете? Яке чудово? Він її б’є! Він залякав її до смерті, шантажує донькою! Вона…

— Вона звільнилася з роботи, — обриває мене Буря жорстким, металевим тоном. — Наступного ж дня після твого арешту. Пішла туди разом із ним під ручку. Наші хлопці пасли їх. Вони вийшли з відділення кадрів, він купив їй каву, вони усміхалися одне одному. Потім сіли в машину і поїхали додому.

— Ви нічого не розумієте, — я хитаю головою, відчуваючи, як усередині все стискається від протесту, бо, бляха, звісно, зовні все окей. — Він змусив її! Це вистава. Він мент, він знає, як створити картинку. Вона просто боїться зробити зайвий крок.

Дмитро Іванович важко спирається на стіл. Його обличчя наближається до мого.

— Може, й так. А може, ти просто бачиш те, що хочеш бачити, Шторме? — він примружується. — Ти нафантазував собі дівчину в біді. Лицар, блядь, на білому коні. Але давай подивимося на факти холодною головою. Як слідчі.

— Які ще факти?

— Факт номер один: твоя ДНК під нігтями Ситникова, — Буря відгинає один палець. — Експертиза підтвердила. Це не просто збіг, це залізобетонний доказ твого перебування на місці злочину і фізичного контакту з жертвою. Ти залишав десь свої біоматеріали останнім часом? Може, бився з кимось? Здавав кров у поліклініці?

Я хочу відповісти, але слова застрягають у горлі. У пам’яті яскравим спалахом виринає кабінет у лікарні. Запах спирту. Мій закочений рукав. Божена, яка схилилася наді мною, її тонкі пальці в медичних рукавичках. Голка, що входить у вену. Пробірка, яка наповнюється моєю кров’ю.

І поцілунок. Той самий поцілунок, від якого я втратив голову, поки вона…

— Бачу по очах, що згадав, — тихо каже Буря, не відриваючи від мене погляду. — Де це було?

— У лікарні, — мій голос звучить глухо, наче чужий. — Я приходив до Божени… на роботу. Здавав кров.

***

_____Гортаємо ______