«Привид будинку на Антоновича»

«Привид будинку на Антоновича»

Гуркіт у двері вирвав мене із царства Морфея. Відкривши ліве око, оцінив обстановку. Я лежав на каріматі, вкритий спальним мішком, який був розгорнутий як ковдра. Голова боліла, а тіло відмовлялось рухатись. Сонце світило в обличчя, від чого здавалось, що воно розпухло і кожної миті може вибухнути. Спершись на лікті, оцінив обстановку. Окрім того, що в квартирі стояв повний розгардіяш, який притаманний для моєї натури, помітив і незнайомі речі – чужі джинси, футболку та кеди, із рожевими черепами на боках. Опустившись знову на карімат, згадав події попереднього дня.

Ліза, моя давня подруга та колега по ремеслу, день перед цим приїхала у Львів, щоб презентувати свій роман. Оскільки зупинитись в неї не було де, а гроші, як і в кожного автора початківця, в неї не водились, то запропонував заночувати в мене, не залишатись же їй на залізно - дорожньому вокзалі в очікуванні поїзда серед циганів та бомжів. Після презентації ми трішки випили, потім ще трішки, ну і в кінці ще чуть-чуть. Тому я не пригадував, як ми повертались на квартиру і що було далі.

Припіднявши спальний мішок, глянув тіло – футболка та труси були тими ж, що я одягнув вчора і це мене заспокоїло – значить продовження, від якого могло би бути ніяково на ранок не було. Ліза, звісно, була дуже красивою на ефектною дівчиною. На неї не можна було не звернути увагу. Довге, шовкове волосся із жовтим відтінком, миле та завжди усміхнене обличчя, відмінні форми тіла. Мала безліч залицяльників, але більшість із них відсіювалась, коли розуміли, що вона розумніша за них, інша ж частина не могли терпіти її творчого характеру. Мені самому час від часу здавалось, що із нею не все гаразд. Та її ексцентричність мені подобалась, а переступати межу дружби не хотілось. Вона, як і я, занадто сильно цінували свій особистий простір.

Стукіт у двері знову повторився, але ще гучніше.

- Кому там не спиться... – пробурмотіла Ліза в подушку сонним голосом.

- Зараз гляну, - відповів і виліз із – під спального мішка.

Натягнувши джинси, відчинив двері. На порозі стояла Стефанія Вікторівна. Вигляд у неї був похмурий і злий.

- Ти знову взявся за старе? – буркнула вона.

- Що я такого зробив? – спантеличено запитав, адже всяке могло бути. – Я Вас розбудив у ночі?

- Гірше! Ти співав під моїми вікнами і фальшивив!

- Тобто?

- Вночі привалили п’яні і співали під вікном «Червону руту» з добрий десяток разів. Мені подобається ця пісня, але не до такої степені! Могли б вивчити й інші пісні!

- А скільки нас було? – запитав, намагаючись пригадати епізод із співами.

- Та я знаю, чоловік із п’ять, може шість. Якби тебе не впізнала, викликала б поліцію!

- І довго ми той... співали.

- Та ні, хвилин може із тридцять, потім хтось крикнув до вас, щоб забирались і ви розійшлись.

- Хоч це добре.

- Вона ще в тебе? – запитала Стефанія Вікторівна, і погляд її в мить став доброзичливим, а на обличчі засвітилась посмішка, яка могла символізувати як радість, так і можливі підколи у майбутньому.

- Ліза лише друг, - спробував виправдатись.

- Коли хлопець із дівчиною залишаються на одинці вночі, та ще й п’яні до чортиків, про дружбу можна забути! А вона нічогенька! Ти її, тойво?! – і я в мить побачив майже всю її вставну щелепу від щирої посмішки

- Стефанія Вікторівна! Що Ви таке говорите? Ми просто друзі.

- Дурень ти Сашко! – мовила стара і враз спохмурніла. – Збирайся тоді і пішли зі мною, зранку ти вже і так нічого не оближеш, якщо зночі не зміг.

- Та я... Я не можу, Ліза ж... Та зі мною все добре...

- Ходи – ходи. Вона ще довго буде відсипатись. Така п’янюча була, що співала голосніше за всіх. Ти ж її потім по сходах тягнув, бо йти не могла і весь час бурмотіла якісь слова. Шкода, що погано чую, розказала б тобі, – підморгнувши, мовила Стефанія Вікторівна.

- То Ви все ж таки щось чули? – прискіпливо глянувши на неї, запитав.

- Та де там, я ж така стара, нічого не чула, лиш трошки щось бачила, але ніч, місяця не було, то ж то певно просто тіні, - ще раз підморгнувши, закінчила вона і не давши щось сказати, пішла вниз. – Чекаю на вулиці, не барись! – додала і спустилась сходами.

- Якого чорта я так навалився?! – запитав сам себе, але відповідь була одна, важко зупинитись, коли тобі весело.

Повернувшись у кімнату, глянув на Лізу. Та вона спала як вбита, лише тихо посоплювала. Стефанія Вікторівна була права, дівчина навряд прокинеться раніше вечора. А зважаючи, що її квитки на поїзд були на завтра, то Ліза відповідно нікуди і не поспішатиме. Сама ж попросила, щоб залишитись хоча б на трішки у Львові, а то їй рідко виходить затриматись на довше, мовляв все проїздом, миттєво, міста із середини так і не побачила жодного разу.

- Прагу, Краків, Познань, Берлін, Париж облазила з півдня на північ і з сходу на захід, а Львовом ніразу не гуляла, покажеш мені місто?! – мовила вона, що звісно було і запитанням у її вустах, мовляв чи можу я в тебе погостювати. І я погодився. Роботи останнім часом було не багато. В основному редагував старі тексти та черговий переклад детективного роману одного із світових знаменитостей у цьому жанрі, в якого було більше нагород, ніж в мене опублікованих творів, тож декілька днів перепочинку мені не завадили б. Та й компанія Лізи мені була дуже цікава.