53.

Марічка спала. Його кохана хвиляста жінка дихала легко, як дитя, й уві сні всміхалася. Лев ніжно торкнувся її вуст, щоб не розігнати радості, і подякував Богові за долю. Бо нарешті збагнув, що нарікати не можна. Ніколи, що б не сталося, бо ?..

«Бо?..» було таємниче, як саме зародження життя. Відоме лишень Йому. Господу…

У голові мелькали образи: таксист, лікар, вундеркінд, слідчий, сусідка, відьма, суддя, гіпнотизер, кіт, диво-жінка, вчитель, дідуган закордонний… Усі вони — його доля, бо?..

Батьки з фотографії, що пішли зі світу молодими, бо?..

Господиня квартири, яка випадково знайшла поранене дитя, врятувала на свій страх і ризик, ціле життя пропрацювала бібліотекарем в дитячому будинку, щоб за хлопцем пильнувати, на самотню старість взяла до себе, оберігала, як могла і вміла, так і не довірившись йому, бо?..

Хвиляста безневинна жінка, яка стала заручником злочину, яку через непокірність змусили снувати світом, змінювати зовнішність і яка повернулася додому, де на неї чатувала небезпека, бо?..

Бабуся, віра якої допомогла їй діждатися внука, бо?..

Стільки доль залучено для того, щоб він міг насолоджуватися сном Марічки. Як складно і жорстоко! Збагнути і пояснити неможливо. Так є. І на цьому варто поставити крапку. Жирну, як вічність…

І почати все з абзацу…  З великої літери, слово за словом… До безкінечності…

Дві закохані душі знову знайшли собі тіла. Що поруч…

На журнальному столику лежав лист. З ратуші. Він пахнув небом. Зміст листа Лев знав напам’ять. «Дякую, — писало в ньому знайомим акуратним почерком. — Я повернув тобі твою душу, як ти просив. Повністю. Що можу порадити?.. Насолоджуйся вічністю, яка — вже. Бо… ти собі не уявляєш, яке то блаженство бути вільним!..

З величезною повагою

Прощена Душа Ката.

Ага, і не забудь віддати кота — ти ж обіцяв…»