26.

Ярема Сильвестрович ніяк не міг зв’язатися з Семеном — той вперто перебував за межами досяжності. Суддя страшенно злився. Він не міг збагнути, навіщо слідчому телефон, коли він постійно відключений. Нарешті пішли гудки, певно, жіночка, що ввічливо повідомляла, що їй шкода, що рудий такий телепень, що не може поговорити, втомилася.

Семен задоволено сказав «алло». Це ще більше збісило суддю. Він висварив слідчого по повній програмі, не шкодуючи смачних матюків. Семенів запал після такого благословення трохи згас. Він лишень покірно такав, щоб не нарватися на ще більші неприємності.

Ярема Сильвестрович заспокоївся, коли Семен пообіцяв, що більше такого не буде: він не відключатиме телефону ні за яких обставин.

— Скажеш коханці, що треба з телефоном, — порадив суддя.

— Я не був з коханкою, — фиркнув слідчий.

— Тоді треба було придумати, що ти з нею був! — випалив Лавник. — Хоч якесь більш-менш нормальне виправдання мав би, телепню…

— Вам не брешу, — признався Семен.

— Хоч у чомусь молодець, — похвалив слідчого Ярема Сильвестрович. — Тепер до справи: відбій.

— Не зрозумів, — сказав слідчий.

— З Безруким відбій. Тюрма відпадає. Змінилися обставини.

Семен мовчав, важко дихаючи зі злості. Його настрій можна було вгадати через трубку. Не треба було бути навіть суддею, що читає думки.

— Чого ти сопеш, як ковальський міх?.. Зрозумів?

— Ми якраз тут. Я щойно посадив його! — сказав з лагідним притиском. — Задіяв людей. Оформив всі папери. Аж тоді включив телефон. Щоб прозвітувати, що завдання виконав. Не встиг. Ви мене випередили. А телефон у мене тут забрали — такий порядок. Не можна з мобільним… Тому ви й не додзвонились…

Ярема Сильвестрович трохи подобрів.

— Добре, — сказав. — Тепер зроби так, щоб його випустили. Чимшвидше… — і поклав трубку, хоча довго в його вухах дзвеніли благословення, якими його славив вірний слуга Семен Лизун.