Розділ 1. Пульс залізобетону. Частина 3

​

Техніки мовчки розступилися пропускаючи Командира вперед. Максим підійшов до залізобетонного моноліту дверей майже впритул. Рудий напис «Вузол 12. Консервація» лущився від постійної вологи технічного дна, залишаючи на підлозі дрібні, схожі на запечену кров крупинки сухої фарби. Два роки сюди ніхто не заглядав. Офіційно сектор вважався мертвим

Максим зупинився, але не поспішав діставати ключі. Він повернувся до старшого інженера групи.

– Радченко, давай ще раз, коротко і по фактах, – тихо сказав Максим. – Проблема точно в закритих вузлах? Помилка виключена?

Старший технік витер піт із чола і розгорнув інженерний планшет.

– Тиск у житлових секторах продовжує падати. Центральна насосна реве на граничній потужності, але ми втрачаємо майже вісімнадцять кубометрів води в годину. Комп’ютерний аналіз вібрації стін чітко показує: потік прорвався крізь ізоляційну засувку байпасу. Робочий тиск вичавлює воду в закриту зону.

– Що нам перевіряти в першу чергу, коли зайдемо? – похмуро запитав Коваль, перехоплюючи важкий ліхтарик зручніше.

– Маємо два варіанти, – Радченко загнув пальці. – Перший – утома металу. На засувці від вогкості могло просто зірвати старі кріплення, або тріснув сам чавунний корпус. Тоді там фонтан під чималим тиском і доведеться працювати по коліна у воді. Другий варіант – внутрішній зріз клапана. Якщо запірний диск усередині труби не витримав тиск і його перекосило, вода йде в обхід прямо в порожні резервуари первинної фільтрації. Вони велетенські, туди може вилитись половина нашого стратегічного запасу, і ми б нічого не помітили, якби не впав напір у житлових блоках. У будь-якому, разі наше завдання – дійти до центрального маховика цього байпасу та ізолювати цей апендикс.

Максим кивнув та важким сталевим ключем із найглибшими латунними насічками увійшов у гніздо свердловини. Він натиснув усім тілом, повертаючи важку зв’язку. Механізм усередині відгукнувся сухим, натужним клацанням внутрішніх ригелів, проте сам гермозатвор навіть не ворухнувся – за два роки консервації його намертво заклинило від постійної вологи.

– Допоможіть, – Коваль кивнув своїм людям. – Хлопці, важелі.

Двоє вартових синхронно зробили крок вперед, заганяючи пласкі носики масивних гідравлічних розтискачів  у вузьку щілину між сталевою луткою та бетоном. Метал завищав так дико й протяжно, що в техніків звело зуби. Вартові налягли на важелі, м’язи під сірими кітелями напружилися.

З глухим звуком залізобетонна стулка нарешті піддалася, зрушивши з місця і відійшла усього на кілька сантиметрів.

– Стоп! Зафіксувати клини! – зупинив їх Максим, піднімаючи руки. – Що з повітрям?

З утвореної щілини моментально вирвався короткий, підступний свист – закритий сектор ніби зробив свій перший за два роки видих, випускаючи назовні потік застояного, могильного холоду. Повітря пахло прадавнім пилом та окисленим залізом.

Старший технік Радченко швидко ступив уперед, тримаючи в руках прилад автономного захисту. Він підніс гнучкий металевий зонд портативного газоаналізатора прямо до відчиненої щілини гермодверей. Прилад тихо запищав, і на його крихітному рідкокристалічному екрані замиготіли зелені рядки діагностичних логів, вираховуючи відсотковий вміст газів у темряві закритого вузла.

Усі завмерли, слухаючи лише далекий, наростаючий гуркіт води десь у глибині та пищання датчика.

– Кисень – сімнадцять з половиною відсотків, Командире, – промовив Радченко. – Трохи занижений, але на годину роботи вистачить. Метан і чадний газ чисті, вибухонебезпечного фону немає. А от сірководень піднявся, і є кислі випари. Окислення йде повним ходом, тому працюємо в респіраторах.

Чоловіки мовчки кивнули. Максим перший дістав із сумки і натягнув на обличчя щільну гумову маску захисного забезпечення. Звичайний світ звуків навколо одразу згас, звузившись до глибокого, дихання крізь вугільні фільтраційні коробки.

Коваль із силою відштовхнув важкі двері, звільняючи прохід. Усередині панувала суцільна темрява й гнітюча тиша, яку порушував лише далекий, глухий гуркіт рідини. Білі промені ліхтарів розітнули простір, вихоплюючи покриті кіптявою стіни з торкрет-бетону та товсті магістральні труби, що тяглися вздовж стелі, наче велетенські вени.

– Рухаємось швидко, – скомандував Максим. – Радченко, веди до байпасу.

Вони йшли тунелем крок за кроком. Вода під ногами прибувала – спочатку це була тонка плівка на залізобетонній підлозі, але ближче до центральної камери вона вже сягала кісточок, а гул рідини ставав голоснішими.

Коли прожектор Коваля нарешті вихопив із темряви велетенський маховик засувки обхідного контуру, Радченко вилаявся. Вода била з-під сальника пружним струменем, розлітаючись мільйонами брудних капель.  Чавунне колесо було викручене.

– Тиск витиснув! Ущільнювачі згнили! – перекрикуючи ревіння води, закричав старший технік. – Хлопці, важелі сюди! Самотужки не втримаємо!

Двоє вартових синхронно налягли на сталевий лом, заклинивши його між зубами маховика, тоді як Радченко з помічником ухопилися за обід засувки. Залізо натужно застогнало, чинячи шалений опір. Шестерні редуктора, покриті шаром іржі, скреготали так, наче збирались луснути.

– Ще трохи! Натискай! – хрипів старший технік.

З диким, металевим клацанням маховик нарешті піддався. Він зробив один оберт, потім другий, вичавлюючи воду назад в магістраль. З кожним сантиметром ревіння вщухало, переходячи в тонке шипіння, а потім і зовсім зникло. У камері розподілу залишився лише важкий звук людського дихання та капання зі стелі.