Розділ 1. Пульс залізобетону. Частина 2

Ліфт зустрів Максима глухим, протяжним стогоном металу, що вібрував десь у глибоких шахтах. Його важкі залізні двері роз’їхалися нерівно, з рипінням застрягши на півдорозі, поки черговий технік не підштовхнув їх ліктем.

Капітан Коваль уже чекав біля масивного порталу шахти. Він наче сам був відлитий із того ж масиву, що й стіни Притулку – кремезний, широкоплечий, у затертому сірому кітелі Внутрішньої Варти без жодних розпізнавальних знаків, окрім капітанських нашивок на обшлагах. Його обличчя, посічене сіткою дрібних білявих шрамів, здавалося нерухомою маскою. Коваль тримав у руках потужний переносний прожектор, а на його поясі висіла важка шкіряна сумка з автономними газоаналізаторами.

Поруч із ним застигли двоє міцних вартових. Макс заздалегідь наказав не брати бойове спорядження, тому замість гвинтівок бійці тримали масивні гідравлічні розтискачі, ломи та важкі слюсарні молоти. Для роботи в сліпій зоні інструменти були важливіші за свинець.

– Командире, –  Коваль коротко кивнув, підходячи ближче. Його низький, прокурений сурогатом голос легко перекривав постійний гул Притулку. – Навіщо нас до третього спуску? На Г-3 зазвичай вистачає техніків.

– На Г-3 вистачає, – Макс ступив на рифлену підлогу ліфта, яка ледь помітно просідала під його вагою. – Але проблема не в самому водозборі. На магістралі стабілізації стрімко падає робочий тиск. Техніки припускають, що справа в законсервованих вузлах.

Коваль на секунду насупився, його густі сивіючі брови зійшлись на переніссі. Він різким рухом голови наказав своїм людям заходити в кабіну ліфта.

– Якщо мене не підводить пам’ять, то при консервації воду перенаправили на новий вузол.

Ліфт зі скрипом зачинився і здригнувся, починаючи повільний, важкий спуск у чорноту вертикальної шахти. Усередині кабіни моментально запахло розігрітим мастилом та сирістю.

– Ти правий, новий вузол працює, але старий контур не вирізали – він залишився підключений до головного стояка через обхідний байпас, – пояснив Максим, дивлячись, як за сіткою дверей миготять тьмяні ліхтарі технічних поверхів. – Якщо там здала запірна арматура, чиста вода з робочого контуру просто скидається в порожні, закинуті резервуари законсервованого  вузла. Магістраль втрачає напір. Я не знаю масштабів, Ковалю. Там може бути як звичайна пробита прокладка на обхідній лінії, так і руйнування тримальних конструкцій. Якщо хімічні ґрунтові води підмили зовнішній контур і стався прорив, чергові техніки самі не впораються. Мені потрібна твоя підстраховка.

Коваль важко зітхнув і поправив широку лямку прожектора на плечі.

– Я ж казав Петровичу два роки тому, коли хімія з ґрунту почала жерти залізо: треба було вирізати цей обхідний вузол наглухо, демонтувати труби й заварити стіну монолітом. От тепер маємо бомбу уповільненої дії прямо під ногами.

– Ти прекрасно знаєш, що це було неможливо, – спокійно, але твердо відрізав Макс. – Повністю відрізати вузол від системи означало б зупинити подачу води для всього бункера мінімум на три доби. Дві тисячі людей без краплі води, поки ми б зрізали тони сталі довоєнного гартування й шукали дефіцитний зварювальний флюс.

– Знаю, – буркнув Коваль. – Але іноді мені здається, що ми не ремонтуємо цей бункер, а просто переконуємо його не розвалитися хоча б ще один день.

Макс не відповів. Він дивився на широку, обтягнуту сірим сукном спину капітана. Коваль керував Внутрішньою Вартою з того самого дня, як Макс посів крісло Командира і зрозумів, що йому потрібен надійний силовий хребет у цьому гетто. Варта Притулку-17 була єдиною озброєною структурою. Вона налічувала всього півтори сотні бійців – мізерна цифра для контролю над двома тисячами населення, але цілком достатньо, коли кожен твій боєць навчений діяти в закритих просторах.

Коваль відбирав людей особисто, переважно з робітників нижніх ярусів. Він не любив пещених призовників із елітарного контуру; йому потрібні були ті, хто змалечку знав ціну кожній калорії, не боявся темряви й не мав ілюзій щодо людської природи.

Офіційним призначенням Варти було підтримання внутрішнього правопорядку, нагляд за дотриманням суворих законів Статуту та цілодобова охорона трьох головних артерій Притулку: Командного бункера, Геотермального Серця та велетенських турбін вентиляції. Але існувало й інше, неофіційне завдання. Варта була дамбою, що стримувала крихкий мир комплексу від затоплення хаосом. Якщо на нижніх рівнях через чергову аварію затримували видачу пайку, або якщо вода ставала занадто іржавою, саме люди Коваля першими заходили в задимлені від тютюнового сурогату Нижні бараки. Вони гасили зародки бунтів ще до того, як робітники встигали схопитися за важкі інструменти.

Кабіна ліфта опускалася  дедалі глибше, і повітря навколо відчутно змінювалося. Воно ставало гарячішим, важчим, насиченим густим запахом іржі та гострим металевим присмаком, від якого моментально запершило в горлі. На найнижчому Рівні «Г» вентиляція завжди працювала на межі своїх можливостей, ледь справляючись із випарами технічного дна.

Лампи під стелею раптом тривожно моргнули, зануривши чоловіків на кілька секунд у суцільну темряву, але кабіна лише важко хитнулась, затормозила  і з глухим металевим ударом завмерла.

Двері відчинились. Попереду лежав довгий, ледь освітлений тьмяним світлом коридор, у самому кінці якого біля зачинених дверей із рудим надписом «Вузол 12. Консервація» вже чекали троє чергових техніків у брудних захисних комбінезонах. Вони тримали ящики з інструментами. Макс міцніше стиснув у руці важкі ключі, відчуваючи їхній холод.