Притча про Великого Пупа Літературного Всесвіту

Жив собі в одному літературному селі письменник. Не просто письменник, а Пуп Землі — як він сам скромно уточнював у кожній другій розмові.

Село називалося Талановище, але люди між собою казали — Писанівка. Бо писали там усі: хто вірші, хто романи, хто список покупок, але з душею. А наш герой писав… геніально. Принаймні, так він казав.

Він ходив селом із виглядом людини, яка особисто навчала Шевченка римувати, Франка — думати, а світову літературу — взагалі існувати. — Я талант, — казав він. — Інші? Ну… стараються.

Як тільки якийсь молодий автор приносив оповідання, Пуп сідав, примружувався й починав: — Слабко. Сиро. Поверхнево. Я б написав краще, але мені лінь.

Люди слухали, кивали й тихенько розходилися. Бо сперечатися з людиною, яка сама себе генієм призначила, — це як переконувати гусака не шипіти. Особливо любив Пуп пояснювати іншим, чому вони не талановиті. Одному казав: «У тебе стилю немає». Другому: «У тебе думки немає». Третьому: «У тебе майбутнього немає». І щоразу після цього він дивився в дзеркало так ніжно, ніби щойно врятував літературу від катастрофи.

Минали роки. У селі ставало тихіше. Нові автори перестали показувати тексти, старі — перестали радитися. Люди почали писати між собою, сміятися, підтримувати одне одного… тільки без Пупа. А він сидів на своєму літературному троні й дивувався: — Чому це мене менше читають? Чому мене рідше питають? Невже світ перестав цінувати геніїв?

Одного дня до села прийшов старий мандрівник. Простий дід у потертій свиті. Він послухав Пупа, як той годину пояснював, що всі довкола — посередності. Потім дід спитав: — А скажи, чоловіче… коли ти востаннє когось надихнув?

Пуп образився: — Я критикую. Я формую рівень!

Дід кивнув: — Знаєш, синку… справжній талант росте, як сад. Біля нього інші дерева теж тягнуться до сонця. А коли біля дерева нічого не росте — то, може, воно не сонце, а тінь.

І пішов. Пуп довго сидів. Навіть допис написав про заздрісників, деградацію смаків і занепад літератури. Лише одного він так і не зрозумів: люди йшли не від його геніальності. Вони йшли від холоду. Бо талант, який гріє тільки себе, дуже швидко лишається сам — сидить на троні, корону поправляє і щиро не розуміє, чому королівство давно переїхало без нього.

Бо Пупом Землі можна себе назвати. Але світ — не живіт. Він навколо тебе не крутиться.