1

Не час шкодувати про помилки. 

Шум працюючих вентиляторів і запах свіжих ліків стають значно відчутнішими. Я сиджу на лавці за дверима кабінету в порожньому коридорі, втупившись поглядом у червоний педикюр на ногах. 

Вечір. Людей у ​​лікарні все рідше та рідше. 

Скоро моя черга.

Підтискаються кінчики пальців, завмирає тужливо серце.

Скоро моя черга. 

Мені здається, що моє серце не б'ється вже кілька хвилин. Я втратила рахунок часу, мені не хочеться більше нічого.  

Відчиняються двері, з'являється він.

- Ти прийшов... 

Я виростаю на неслухняних ногах. Впиваюсь пальцями в край сумочки настільки, що їх не відчуваю. 

Я очам не вірю. 

Він тут. Загадковий та привабливий, з очима кольору опівнічного неба. 

Полум'яні губи недобре підтискаються.

- Як бачиш. 

Я зриваюся з місця і з надєю хапаюсь за руки. 

- Ти все-таки передумав?.. Ти повернувся, щоб запобігти неминучому?..

У цей момент двері кабінету відчиняються і виходить у сльозах дівчина. Його погляд простежує за нею, стаючи гострішим ніж бритва. 

- А я дивлюся, ти вже все вирішила?

На аристократичному обличчі застигає усмішка холодніша, ніж крига в Антарктиці. 

- Мені ця дитина не потрібна, - захисно відрізаю я, бо бачу байдужість у темних зіницях. 

- Дурепа, - гаркає він. - Ні в чому невинне життя загробити вирішила?.. 

І скільки ж засудження та гніву в очах. Він не вірить, що це його дитина. А я... Як же сказати, що я просто заплуталася?

- Загалом так, - він холодно прибирає мої руки, відступивши на дистанцію. - Роби що хочеш. Навіть якщо це справді моя дитина, це не пом'якшує те, що ти вже тут. Ти вже припустила саму думку про аборт і прийшла сюди, а після цього я тебе знати не знаю. 

Він більше не дивиться на мене. Повертається і йде. 

- Стій! - кричу я услід. - Будь ласка не йди!..

Двері безжально зачиняються. На очі наливаються сльози. Мені хочеться скулити до зриву голосу, роздерти на шматки залишки серця. Кабінет знову відкривається і звідти лунає:

– Наступна.

Голос твердий, байдужий. Мене чекають. Я так і стою, дивлячись у неіснуючу порожню надію. Невже ти віриш, що він повернеться?

- Наступна, - пливе по окрузі нетерпляче. - Елайна Елмерз. 

Я повільно затуляю очі і відчуваю, як по щоці скочується сльоза. Ні, він не повернеться. Ковтаю солоні сльози і обертаюся, зустрічаючись з раптом співчутливим поглядом лікаря поверх маски. 

- Ви збираєтеся заходити чи ні?..