Розділ 6

Я витягнула свою камеру, штатив, бездротовий мікрофон та почала складати усе в торбинку. Також туди полетів якийсь блокнот і ручка. З цією торбою я спустилася на перший поверх. Штатив мені не вліз, тож я тягнула його на плечі.

— Що ти робиш? – спитав Влас, насуплено дивлячись на мене.

— Нам час уже зайнятися тим, для чого ми взагалі сюди приїхали, — сказала я.

Я залишила усі речі у вітальні та випрямилася. Уже вечоріло, і ось-ось небо розфарбується яскравим помаранчевим заходом. Після спекотного обіду я обрала для себе легкий білий сарафан з розрізами на обох ногах. Мені здалося, що це ідеально підійде для прогулянки біля узбережжя.

— То як у тебе справи? – спитала я, впираючись кулаками в боки. — Рядки так і ллються, еге ж?

Влас скептично підняв одну брову, а я подарувала йому свою найкращу усмішку. Я вирішила трохи послабити свою ненависть до нього, щоб не дратувати його. Можливо, так він швидше напише пісню, і ми скоро повернемося додому.

— З тобою все добре? – підозріло спитав хлопець.

— Т-а-а-к! Я просто не люблю сидіти без діла. І мені здається, що час уже зняти хоча б щось, тому я подумала, що перший кадр буде на березі моря на фоні заходу сонця. Тільки… – я пройшлася поглядом по його тілу з голови до пʼят. — Думаю, тобі треба вдягнути щось краще. Футболка і шорти — це занадто просто.

— Є якісь пропозиції? – Влас схрестив руки на грудях, спостерігаючи за мною.

— Може, у тебе знайдеться світла сорочка? У кадрі це чудово б виглядало.

Він закотив очі, а тоді зітхнув і переможено кивнув головою.

– Щось знайду, — буркнув хлопець, проходячи повз мене.

І поки він збирався, я перерила усі шухляди на кухні в пошуках додаткового декору. Я знайшла круглу деревʼяну дошку, келихи та пляшку вина, яку купила сьогодні в магазині. Моя уява вже вимальовувала красиве відео. Усе це я склала в іншу торбинку, яку впихнула Власу в руки.

Я вирішила не коментувати його вигляд, щоб не вдовольняти його самолюбство. Але мені сподобалося, що він обрав легку лляну сорочку білого кольору та світлі штани.

До пляжу виявилося іти близько. У цей час тут зовсім не було людей. Ну просто ідеально! Єдине, що мене дратувало, — морський вітер, що підіймав мою спідницю. Спочатку я намагалася хоч якось прикритися, але це було важко, враховуючи, що я тягнула з собою камеру та штатив.

— Сядь сюди! — скомандувала я, показуючи Власові місце біля на березі. — Буде гарно, якщо ти зануриш стопи у воду.

Я очікувала заперечень і сперечань з його боку, але на моє велике здивування Влас мовчки сів так, як я йому сказала.

– Чудово! – прокоментувала це я та витягнула з пакета пляшку вина і штопор. – Відкоркуй, будь ласка!

— Навіщо це? — здивувався хлопець, але все ж узяв у руку алкоголь.

— Для красивого кадру, — пояснила я. – Розумію, тобі хочеться бути головним обʼєктом, але дрібні деталі не завадять.

— Це буде виглядати так, ніби я пишу всі свої пісні в стані алкогольного спʼяніння. Мені не подобається така ідея.

Я зітхнула та закотила очі. До цього моменту все йшло чудово. Стискаючи щелепи, я забрала у нього пляшку та сховала її назад у торбинку.

— Гаразд! — сказала я, намагаючись звучати спокійно. — Обійдемося без цього. Ти обери для себе зручну позу, а я тим часом налаштую камеру.

Я почала розставляти ніжки штатива, сподіваючись, що він не впаде. Вітер підняв мою спідницю, але я була надто сильно зайнята, щоб турбуватися про це.

— А ти не хочеш стати у кадр? — голос Власа змусив мене глянути на нього. — Думаю, багатьох зацікавила б така дрібна деталь як твої білі трусики.

Якщо він хотів присоромити мене, то у нього це не вийшло. Я мала занадто хорошу самооцінку, щоб бентежитися через те, що хтось побачив, які у мене трусики.

— Дивись туди! – я показала пальцем на небо, що вже починало прорізатися помаранчевим.

— Може, мені більше подобається дивитися на тебе? – сказав він, не зводячи з мене очей.

Я на мить завмерла. Якби це був хтось інший, то мені, може, стало б приємно. Це могло бути схоже на загравання. Але ж це Влас! Між нами нема нічого, окрім глибокої взаємної ненависті. Саме тому я не сприйняла його слова серйозно, а тільки розсміялася.

— Мені теж подобається дивитися на тебе, — мовила я. – Дивитися й уявляти, як ти бʼєшся головою об стінку.

— Романтично, — зауважив він.

— Дуже. Камера готова. Залишилося лише ось це…

Я присіла та витягнула з торбинки блокнот і ручку, після чого кинула це у Власа. Він майстерно спіймав їх, а тоді насуплено глянув на мене та спитав:

— Навіщо мені це?

— А в чому ти збираєшся писати пісню?

— Зазвичай я роблю це в нотатках на телефоні. Це зручно, бо інколи рядки приходять в найнеочікуваніший момент.

— Ніяких ґаджетів! – заперечила я. — Усе має бути максимально натурально.

— Ти ж розумієш, що це так не працює? Я не можу сісти й написати пісню просто зараз, бо ти вимагаєш цього від мене.

— Хоча б удай, що пишеш щось у блокноті. Мені просто потрібно декілька хвилин процесу на красивому фоні. Усе! Я вмикаю камеру.

Влас сів рівніше, спираючи відкритий блокнот на своє праве коліно. Захід сонця на фоні був надзвичайним. Я ніколи раніше не бачила такої краси. І справді, тут був білосніжний пісок та чисте море. Подумки я вже поставила собі замітку на завтра, щоб піти поплавати.

— Усе? — спитав Влас.

— Ні! Звісно, ні. — я опустила погляд до об'єктива. — Подивися на захід сонця. — Влас зробив це. — Чудово! А тепер задумано постукай ручкою по своєму підборідді.

— Я не буду цього робити! – заперечив він і скривився.

— Не сперечайся! Просто зроби це.

Хлопець зітхнув, але все ж виконав мою вказівку.

— Ну і насамкінець напиши щось у блокноті, — сказала я, по-діловому схрестивши руки на грудях.

— Якщо думаєш, що це буде рядок з пісні, то ти дуже сильно помиляєшся.

— Та хоч лист ненависті до мене. Мені все одно. Просто дай мені те, що я прошу.

— Краще б ти попросила про щось інше.

Я не могла не помітити нотки нахабства в його голосі. Мої очі примружилися, поки він шкрябав щось у блокноті.

— Наприклад? — поцікавилася я, вирівнявши спину.

Влас підняв погляд на мене, і в цей момент вітер знову вирішив підняти мою спідницю. З такою удачею можна було просто іти голою. Тоді його очі метнулися до увімкненої камери, і він прочистив горло:

— Я не буду казати цього на камеру. Ще потім використаєш проти мене.

— Не хвилюйся. Я не зберігатиму відео з тобою у своїй камері. Усі матеріали видалю в той самий день, як репортаж вийде в ефір.

— На кого ж ти тоді дивитимешся перед сном? — спитав він, хитро посміхнувшись мені.

— Точно не на тебе, — огризнулася я. — Не хочу, щоб потім уночі снилися кошмари.

— Це важко назвати кошмаром.

— Так, — я закивала головою. — Це суцільне жахіття.

Він хмикнув та опустив голову вниз, ховаючи свою усмішку. Я прикусила губу, щоб не усміхатися так само. Не знаю чому, але моментами мені подобалося те, як ми дражнили одне одного. Принаймні нам не було нудно.

— Гадаю, цього достатньо, – заговорив Влас, відірвавши руку від блокнота.

— Так, – погодилася я, – для декількох хвилин ефіру цього достатньо. Але я думаю, що нам варто ще дещо записати.

Його очі підозріло звузилися. Я не попереджала про це, але підійшла ближче та присіла біля нього, щоб прикріпити мікрофон на його сорочку. І байдуже, що через розрізи на сарафані мої ноги були виставлені напоказ. І байдуже, що його погляд уважно слідкував за моїми рухами. І байдуже, що моє серце у грудях в цей момент почало віддавати прискорені удари. Це всього мить, яка нічого не означає.

— Навіщо це? — спитав Влас.

— Бо мені треба, щоб ти дав мені декілька інтервʼю, — пояснила я, піднявши погляд до його темних очей. — Просто відповіси на пару запитань і поділишся якимись цікавими фактами про процес створення пісні. Ти сам чудово знаєш, що це необхідність, яка нам обом не подобається. Але від цього багато що залежить, тому нам просто треба зробити це.

Деякий час він мовчки дивився на мене, але врешті-решт кивнув головою. Я підвелася та відійшла вбік, щоб не заважати у кадрі.

— Отже, — почала я, — як зазвичай це відбувається? У який саме момент у твоїй голові зʼявляються перші рядки пісні?

— Важко сказати, — відповів Влас. — Це завжди стається у найнеочікуваніший момент. Інколи — у найнеобхідніший.

— Що ти маєш на увазі? — поцікавилася я.

— Коли у твоєму житті щось стається, і ти починаєш копатися в собі, шукати вихід. Декому в такі складні моменти допомагає творчість. Так було зі мною. В мене є багато пісень, які я написав тоді, коли здавалося, що моє життя не має сенсу. Я часто шукав прихисток і порятунок у своїх піснях.

— Які саме пісні ти маєш на увазі? Можеш поділитися назвами?

– Ні. — Влас заперечливо похитав головою. — Це особливі пісні, які ніколи ніхто не почує.

— Чому? — спитала я, злегка насупившись.

— Бо це надто особисте.

— Гаразд. А як ти вирішуєш, яка саме з твоїх пісень буде реалізована?

— Не усі пісні написані з власного досвіду. Є багато речей натхнених історіями інших людей. Це те, що я дозволяю чути своїм слухачам.

— Гм, он як… Ти памʼятаєш, як написав свою першу пісню?

Влас перевів погляд з камери на мене. І його очі в цей момент здавалися такими темними, що у мене тіло затремтіло. Я обійняла себе обома руками, намагаючись полегшити дивний тремор.

— Я памʼятаю, – нарешті відповів він. — Свою першу повноцінну пісню я написав у пʼятнадцять років. Думаю, цієї інформації достатньо для твого репортажу.

Я відкрила рота від здивування. Мені хотілося так багато спитати… Що саме спонукало його написати пісню? Чи співає він її зараз на своїх концертах? Хто допоміг йому піднятися на вершину? Але Влас ясно дав зрозуміти, що не хоче говорити про це.

Я кивнула головою та підійшла до камери, щоб вимкнути запис. Принаймні у мене вже є хоч якийсь матеріал. Я сховала камеру в кейс, але штатив поки не складала. Помітила, що Влас розвернувся обличчям до моря, спершись руками до своїх зігнутих колін. Я завагалася, але мої ноги повели мене до нього.

Я сіла поруч з ним, занурюючи стопи у теплу воду. Ми мовчки дивилися на те, як сонце заходить за горизонт. Небо прорізали останні помаранчеві промені, і от-от настане темрява. Я глибоко вдихнула через ніс прохолодне морське повітря, а тоді зробила видих через рот.

— Тут спокійно, — раптом заговорив Влас. — Саме тому я обираю такі місця для роботи.

— Що заважає тобі працювати вдома? — поцікавилася я. – Ти з кимось живеш?

Він повернув голову в мій бік та злегка примружив очі.

— Ти ревнуєш? – кутики його губ здригнулися в напівусмішці.

— Що? Ні, звісно ж! Яке мені діло до того, що минулого тижня тебе застукали за вечерею з Діаною Ільєнко?

Він тихо засміявся, опустивши голову вниз, і я теж засміялася.

— А ти живеш сама? — поцікавився він у мене.

— Так, — відповіла я. — Три роки тому я зʼїхала з дому батька. Він, звісно, хотів, щоб я усе життя жила з ним. Але хіба ж я слухаюся?

— Дійсно. Ти нестерпна.

– О, дякую! Ти так і осипаєш мене компліментами.

— Ну-у-у… – протягнув Влас, опустивши погляд на мої коліна. – Я міг би сказати, що у тебе гарні ноги.

— Але ти вирішив, що буде краще зробити зауваження щодо мого характеру, – ствердила я.

— Це, безумно, краще. Красиві ноги є у багатьох, а ось такий характер… — Влас похитав головою, глянувши на мене.

— Здається, це ідеальний момент, щоб сказати, що я особлива, — пожартувала я і легко штовхнула його своїм плечем.

— Ні-і-і, – усміхнувся він. — Я не казатиму цього. Ще подумаєш, що подобаєшся мені.

Я не стрималася та засміялася. Рука Власа потягнула назад, і він раптом витягнув пляшку вина.

— Випʼєш? – спитав у мене хлопець.

Я завагалася, але врешті-решт кивнула головою. Мені не завадить трохи освіжити голову.

— Я не можу подобатися тобі, — сказала я, спостерігаючи за тим, як він розливав вино в келихи. – Як і ти не можеш подобатися мені. Знаєш, чому?

— Бо ти ненавидиш мене? – спитав хлопець, піднявши одну брову.

— Як і ти ненавидиш мене, – визнала я та взяла у руку келих з вином. — Тож, Власе Красовський, присягаюся ненавидіти тебе до кінця своїх днів.

— Взаємно, – Влас підняв свій келих, — Ангеліно Білінська…