Розділ 5

Магазин виявився дуже маленьким, а ще він був старим. На деревʼяних поличках майже не було продуктів. Мене здивувала така маленька кількість овочів та відсутність великого асортименту. До того ж тут неможливо розрахуватися карткою, а готівки у мене з собою не було. Я навіть не знала, яка тут валюта. Зрештою я повернулася додому з порожніми руками — голодна та дуже зла.

— Що це за магазин такий? — обурено спитала я. — Там нічого нема!

— Ну… — Влас знизав плечима. — Не вся Куба така, як з картинки.

Я роздратовано фиркнула та склала руки на грудях. Почала знервовано намотувати круги по кімнаті. У голові крутилося лише одне: навіщо я, бляха, сюди приїхала?

— У місті є супермаркет для туристів, – заговорив хлопець. — Можемо зʼїздити туди. Заодно хочу орендувати транспорт, щоб комфортніше пересуватися.

— Слава Богу! – пробурмотіла я.

Я глянула на Власа з-під лоба. Зауважила, що на ньому вже була інша футболка. Отже, він встиг прийняти душ. Це мене хоча б трохи потішило.

— Ти уже викликав таксі?

— Таксі? — перепитав він, піднявши одну брову. — Ми поїдемо на автобусі!..

Я не памʼятала, коли востаннє їхала в автобус. Здається, я взагалі ніколи в ньому не їхала. Людей було багато, мене трясло. Декілька разів я мало не впала, тому всю дорогу міцно трималася за поруччя над головою. До кінця поїздки я відчувала пекельний біль у руці. Але я вперто трималася, не показуючи Власу своїх справжніх емоцій. Він усе це навмисно робить, щоб перетворити моє проживання з ним на пекло. Та я була достатньо сильною, щоб витримати.

— Нарешті, — буркнула я, коли ми вийшли з автобуса.

Влас відкрив карту на телефоні та почав шукати нам правильний маршрут. Я озирнулася довкола, розглядаючи місто. Тут було багато раритетних автомобілів, і я не побачила жодної іномарки. Люди одягнені звичайно, лише туристи виділялися на фоні мешканців.

— Нам туди! — сказав Влас, махнувши рукою вправо.

Ми попрямували вперед, крокуючи через вузькі вулички. Будинки були старими, пошарпаними.

— Тут так… — я замовкла, намагаючись підібрати слова.

— Бідно? — підказав Влас. – Ось це і є справжня Куба. Колорит, сигари, ром, кабаре — усе це, безумовно, приваблює туристів. Ми звикли бачити те, що показують на фотографіях та відео. Але самі мешканці насправді бідують.

— Якби у мене був вибір, то не впевнена, що приїхала б сюди за власним бажанням.

— Не знаю. Тут дивовижна природа та дуже чисте море з білосніжним піском. Це вартує того, щоб бодай раз побачити.

— Ще поки не була на пляжі, – сказала я, намагаючись не зважати на не зовсім привабливий район, у якому ми опинилися.

— Ти не звикла до такого? — раптом спитав Влас, глянувши на мене.

— Зазвичай я відпочиваю у кращих умовах і де усі продукти в близькій доступності, – відповіла я.

— Звучить нудно.

— Зате зручно. Повір, я ніколи більше не хотіла б повторити нашу поїздку в автобусі.

— Це було не так вже і жахливо.

— Хіба ти не помітив, як сильно там смерділо? — спитала я, зморщивши ніс.

— Точно! — Влас тихо засміявся. — У тебе добре розвинений нюх.

— У такі моменти я починаю думати, що це моє покарання.

Ми вийшли з цієї вузької вулички та зупинилася на тротуарі. Через дорогу виднівся супермаркет, і як же я зраділа, коли побачила у ньому нормальні продукти. Овочі, зелень, риба… Я кидала в кошичок всі свої улюблені продукти. Влас казав, що планує орендувати для нас автомобіль, тож назад не доведеться їхати автобус. Це потішило, і водночас я розуміла, що можу взяти більше.

Врешті-решт ми скупилися та вийшли з супермаркету на вулицю.

— Тут неподалік є оренда транспорту, — сказав Влас. – Я піду туди, а потім повернуся за тобою. Залишайся тут, гаразд?

— Добре, – погодилася я.

Я провела його поглядом, залишаючись біля супермаркету з нашими пакунками. Швидко озирнулася довкола в пошуках чогось цікавого, але тут не було нічого, що могло б вразити мене. Навіть брендових бутиків не побачила. Це явно не те, чого я очікувала.

Я не зводила очей з дороги в очікуванні комфортного автомобіля, але біля мене раптом зупинився мотоцикл. Мої очі збільшилися майже вдвічі, і я здивовано витріщилася на Власа.

— Ні, ти… Ти знущаєшся з мене! – закричала я.

— Тільки не кажи, що боїшся, – самовдоволено заговорив він.

— Не боюся! Просто… – я роздратовано махнула рукою на старий мотоцикл та скривилася. – Ти не міг обрати щось краще?

— Там був невеликий вибір, – відповів хлопець, спираючись руками на кермо.

— Упевнена, що там був хоча б один автомобіль.

Я не стримувала свого гніву. Здавалося, що у мене аж щоки пашіли. Все тіло тремтіло. Ще й цей мотоцикл… Одразу ж згадала, як він обляпав мене два роки тому на схожому байку. Я готова була придушити Власа на місці.

— Ти ж знаєш, що до нашого будинку нема заїзду. Де б я залишив автомобіль?

— Придумав би щось, — огризнулася я.

— Якщо тебе щось не влаштовує, то ти завжди можеш поїхати назад автобусом.

Я навіть думати про це не хотіла, тому вирішила таки взяти себе в руки. Декілька разів глибоко вдихнула через ніс, щоб заспокоїтися. Насправді я ніколи не їхала на мотоциклі, і мене це відверто лякало. Але я не могла показати свого страху перед Власом, тому упевнено підійшла до нього, передаючи пакети. Він поклав їх у задню кофру, а тоді передав мені шолом. Я продовжувала сердито дивитися на нього з-під лоба, намагаючись розібратися з застібкою.

— Ти раніше не каталася? — поцікавився хлопець, уважно спостерігаючи за мною.

— Це так помітно? — тихо буркнула я.

— Ну… Вигляд у тебе такий, наче ти нервуєш і боїшся.

— А у тебе такий вигляд, ніби це те, чого ти хотів – вибісити мене.

— Що ж, – Влас випрямився та покрутив у руках свій шолом, – це моє улюблене заняття.

— Навіть не сумніваюся. І я вже казала тобі, що не боюся.

Якось мені все ж вдалося застібнути той шолом. Я опустила погляд на сідло, і на те, яку велику частину займав Влас. Нам доведеться сидіти ну дуже близько. Мабуть, ближче, аніж ми будь-коли раніше сиділи разом.

— Чому тобі так важко визнати, що ти боїшся? – не вгамовувався він.

— А чому тобі так важко бути нормальним? – огризнулася у відповідь.

Він закотив очі, після чого надів на голову свій шолом. Я підійшла на крок ближче, намагаючись зрозуміти, як мені краще всістися.

— Опрись на моє плече і перекинь одну ногу, — підказав Влас.

Моя рука зависла в повітрі. Я до останнього не хотіла торкатися його, але врешті-решт поклала свою долоню на плече хлопця. Добре, що на мені були легінси, тож я з легкістю перекинула одну ногу через байк.

— Тобі пощастило, що я не в спідниці, – голосно сказала через шолом. — Інакше нізащо б не сіла.

Я опустилася на сідло та спробувала якнайзручніше всістися. Мені хотілося утворити якусь відстань між нами, але раптом Влас поклав свої руки на мої ноги та сильно притиснув їх до своїх стегон. Я ахнула від несподіванки. Жар підступив до центру живота, усе тіло напружилося. Влас озирнувся, і я спіймала його поряд через відкритий візор.

— Обійми мене обома руками, — сказав хлопець. — Ноги залишай притиснутими до моїх стегон. Розслабся і рухайся у тому напрямку, що і я. Зрозуміла?

Я зітхнула, стискаючи долоні в кулаки. Хотілося заричати вголос, але у мене не було вибору, тож я все-таки підсунулася впритул до нього та обійняла обома руками.

— Зрозуміла, — пробурмотіла я, відвертаючи голову вбік.

— От і добре! — почула його голос перед тим, як мотоцикл завівся.

Я казала, що автобус — це найгірша поїздка в моєму житті? Забудьте! Ось ЦЕ — найгірше, що узагалі могло зі мною статися. Гадаю, Влас їхав за усіма правилами та не перевищував швидкість, але мені здавалося, що ми мчали зі швидкістю світла. Серце калатало в грудях, волосся майоріло від сильного вітру. Я була напружена, тож так сильно обіймала Власа, що він, мабуть, й дихати не міг. Але мені було все одно в цей момент. Я просто хотіла, щоб це якнайшвидше скінчилося.

Нарешті мотоцикл зупинився біля нашого будинку. Я одразу ж злізла, ігноруючи тремтіння в ногах і раптовий порив нудоти. Мені забракло кисню, я наче задихалася. Швидко розстібнула шолом і скинула його, щоб вдихнути на повні груди. Мені знадобилося декілька хвилин, щоб на нарешті прийти до тями.

— І як? — спитав Влас, слідкуючи за мною своїм поглядом.

Мене дратувало, що він так розслаблено сидів на цьому мотоциклі, наче йому байдуже. Я мало не померла від хвилювання! Я… Я думала, що здурію, доки ми доїдемо.

— Прекрасно! — натомість сказала я, фальшиво усміхаючись. — Орендувати мотоцикл — це було твоє найкраще рішення. Хоча ні. Найкраще твоє рішення — це привезти мене сюди.

— Бачу, ти вражена, — піддражнив він.

— У повному захваті!

Я поклала свій шолом на сідло, а тоді підняла руки, щоб поправити своє волосся. Після цієї поїздки воно збилося в клубки й…

– О боже! – скрикнула я. — Боже, там щось є! У… У моєму волоссі!

Я почала кричати, стрибаючи на місці та струшуючи свої пасма.

— Заспокойся, – заговорив поруч Влас. Я навіть не помітила, як він підійшов до мене. — Дай я подивлюся.

Мої пальці заплуталися, я відчула щось колюче та знову закричала.

— Ангеліно, – голос хлопця звучав лагідно та водночас втомлено. — Дозволь мені забрати цього жука.

— Жука? – голосно перепитала я. — Це жук?

– Чи павук, – додав Влас тихіше.

Думала, що зомлію в цей момент. Я ненавиділа усе, що має багато лапок: павуки, жуки, таргани… Мені стало погано від однієї думки, що в моєму волоссі щось лазить. Хвилювання відбивалося прискореними ударами серця десь аж у горлі. Я відчула, як долоні Власа лягли на мої плечі. Він нахилився, щоб подивитися на мене, але моє обличчя було опущене вниз і закрите частиною волосся.

– Заспокойся і подивися на мене, — сказав хлопець. — Я допоможу тобі.

Я закивала головою та випрямилася. У мене серце мало не вистрибнуло з грудей у цей момент.

— Ось так… – Влас поправив мої передні пасма, відкриваючи обличчя. Його погляд зосередився на моїх очах: — Не рухайся. Він ось тут.

– Забери його, — заскиглила я. – Будь ласка, витягни його з мого волосся.

Очі Власа метнулися убік. Я помітила, як він схопив пальцями частину мого волосся та підняв її. Я здригнулася, коли помітила маленькі лапки та різко заплющила очі. Навіть не могла дивитися на цьому жука чи таргана.

— А ось і він, — прошепотів хлопець. — Зараз я тебе візьму і… Усе!

— Усе? – недовірливо спитала я, напіврозплющивши одне око.

— Так. Він у мене в руці.

Я опустила погляд на долоню Власа, і коли він розкрив її, то побачила невеликого чорного жука. Мене мало не знудило від його одного вигляду. Я відійшла вбік, якнайдалі від Власа та цієї огидної істоти.

— Не розумію, чому ти боїшся, – почав хлопець. – Він милий.

— Він може бути отруйний! – сказала я. — Ох, хоч би він не вкусив мене ніде…

— Припини! — Влас засміявся. — Це звичайний жук.

Я знову здригнулася та відвернула голову вбік.

— Краще викинь. Мене аж трясе, коли я бачу його. Але зроби це якомога далі від нашого дому. Я не хочу, щоб він заліз всередину.

Тепер уже Влас просто-таки розреготався.

— Ти жартуєш? – спитав він, продовжуючи сміятися.

Але я кинула на нього такий різкий погляд, що він одразу ж замовк. Зрештою хлопець закотив очі та попрямував до того невеликого лісу. Згодом він повернувся та розвів обома руками, показуючи порожні долоні.

— Усе, нема! Можеш не хвилюватися.

— Добре, — я з полегшенням видихнула.

Деякий час ми мовчки дивилися одне на одного. Я замʼялася. З одного боку це була вина Власа, бо він змусив мене їхати з ним на мотоциклі, і той жук якось заліз мені у волосся. Але з іншого — він не міг цього передбачити. До того ж Влас витягнув його, хоча міг залишити в моєму волоссі та кепкувати з мене. Думаю, я б так і зробила, якби усе було навпаки, тому…

— Ем… Дякую, — сказала йому.

— Ого! – відверто здивувався він, явно не очікуючи такого.

— Ого! — повторила я. Чесно кажучи, я сама він себе не очікувала цього. — Що ж… Піду в дім.

Я подарувала йому натягнуту усмішку та розвернулася до входу в будинок. Почала швидко йти вперед, відчуваючи якесь дивне поколювання в грудях. Коли я взагалі останній раз комусь дякувала?

— Я принесу пакети, — гукнув за моєю спиною Влас.