Розділ 4

— Мені здається, що ти переоцінюєш свою популярність, — заговорила я, зиркнувши на Власа.

Ми уже піднялися в небо. На щастя, наші крісла знаходилися в протилежних сторонах, і у мене було достатньо свого місця. Він усе ще був у кепці, але нарешті зняв темні окуляри.

— Ти й гадки не маєш, якими іноді божевільними бувають фанатки, – сказав хлопець.

— Та невже? — я вдала щире здивування. — Що, надсилають голі фото у директ і кидають мокрі трусики на сцену?

Влас закотив очі, а я прикусила губу, щоб не засміятися. Це було весело. Поки.

— У тебе якась маніакальна залежність від білизни, – зауважив він, глянувши на мене. – То розповідала мені про своє червоне бікіні, а тепер уже про трусики згадала. Що далі?

— Ем… Бюстгальтер? – я підняла обидві брови. — Може, прозорі панчохи? Такі, що з поясом і підтяжками. Тобі подобаються панчохи?

Я сперлася спиною на своє зручне сидіння та злегка повернулася боком до Власа, закинувши одну ногу на іншу. Його погляд на секунду зупинився на моїх колінах. І хоч на мені були чорні легінси, зʼявилося таке напружене відчуття, наче я сиділа гола. Або в тих прозорих панчохах.

– Ти справді хочеш говорити про це? – Влас прочистив горло і підняв погляд до моїх очей.

— Я взагалі не хочу говорити з тобою, — чесно сказала я. — Але ми застрягли удвох надовго, тож у мене не такий великий вибір.

— Мені теж особливо не залишили вибору. Просто поставили перед фактом, що канал зніматиме репортаж.

— Куба… – я на мить перевела погляд до ілюмінатора, а тоді знову повернулася до Власа. — Куба — це була твоя ідея?

Він почав розстібати блискавку на кофті, і я здивувалася, як швидко він це зробив одним махом. Мою увагу привернули його довгі пальці. Моя уява була багатою – це факт. Можливо, дещо фантастичною, бо інакше я не могла пояснити, чому вона намалювала у голові момент, як ці пальці так само вправно розстібають блискавку на моїй вечірній чорній сукні, яка, до речі, лежить у валізі. Я похитала головою, щоб швидко відігнати ці дратівливі думки. Як взагалі могла подумати про таке? Хотілося вдарити себе чимось по голові.

— Так, моя, — нарешті відповів хлопець.

Він кинув свою кофту на столик перед собою, а сам залишився у футболці. Упустимо той момент, що я досі сиділа в шубі. Просто є різні типи людей: гарячі та холодні. Я була холодною у всіх сенсах цього слова, не лише тілом, але і розумом. А от Влас… Він, безсумнівно, гарячий.

— Чому саме Куба? — поцікавилася я.

— Бо я там ще не був.

— Так просто?

— Насправді у мене було декілька варіантів. Я обирав з тих місць, де зараз тепло. Я не люблю холод і терпіти не можу зиму. Це… – Влас дивився кудись уперед, задумано потираючи пальцями своє підборіддя. – Це навіює не зовсім приємні спогади. І така паршива погода мене абсолютно не надихає. Тому я завжди в такий час працюю, подорожуючи теплими країнами. 

— А як же концерти? Хіба тебе не запрошують, наприклад, виступити на якомусь новорічному корпоративі?

— Щоразу, — сказав він і вкотре закотив очі. – Але я проти приватних виступів, тому завжди відмовляюсь.

— Тобто? – здивувалася я та випрямилася. — Ти не виступаєш приватно?

Влас сперся рукою до підлокітника та трохи нахилився до мене.

– У мене тури, концерти, виступи на різних шоу, радіо та музичних платформах, – пояснив він, – але ніколи не на приватних вечірках.

— Це такий принцип?

— Так.

— Гм… Думаю, я запишу це собі в нотатки.

Я розблокувала свій телефон та почала тезами записувати усе, що щойно дізналася про Власа. Усе-таки мені треба зняти про нього репортаж, і будь-яка інформація буде корисною.

— Бажаєте щось замовити? – поруч зі мною зʼявилася стюардеса.

– Звісно, – радісно сказала я. — Шампанського, будь ласка. Треба ж якось пережити цей політ.

Дві пересадки, години очікувань у різних аеропортах, довгі польоти — все це виявилося ще тим стресом, тож коли ми нарешті дісталися Куби, я була неабияк утомлена. Їдучи в таксі, я лише й мріла про те, щоб якнайшвидше дістатися будинку та бодай трохи поспати. У літаку я цього робити не могла, бо мені дуже некомфортно спати поряд з незнайомими людьми.

Але фізична втома давалася в знаки. Мої очі злипалися, але я продовжувала дивитися у віконце автівки, щоб не спати. Уже було темно, і я майже нічого не могла побачити.

— Ми приїхали? – спитала я, коли автомобіль різко зупинився так, що я мало не стукнулася головою до віконця.

— Так, але нам ще доведеться трохи пройтися, — відповів Влас.

— Що? Чекай…

Але хлопець проігнорував мене. Він сказав щось водієві іспанською, простягнув йому гроші та вийшов з автомобіля. Я вибралася слідом за ним. Таксист витягнув з багажника наші валізи.

Я обійняла себе обома руками, хоча на вулиці не було холодно зовсім. Швидко озирнулася довкола, але тут були лише невисокі будиночки та старенькі раритетні автівки.

— Там нема заїзду, — пояснив Влас, зупинившись біля мене з валізами. — Доведеться трохи іти пішки.

Я закотила очі, але мені нічого не залишалося, як погодитися. Схопивши ручки валізи, я почала іти вперед.

— Ангеліно! – гукнув хлопець за моєю спиною.

— Що? – я озирнулася до нього.

— Нам узагалі-то треба туди! – Влас показав пальцем на стежку між густими деревами.

У мене мало не стався інфаркт, тож я поклала долоню на свої груди. Боже, ці дерева з великим гілками були такими страшними. А ще там невисокі кущі, і я подумала, що це просто ідеальне місце, щоб заховати труп. Мій, наприклад.

— То ти ідеш? – спитав Влас з очікуванням.

— А хіба у мене є вибір? — тихо пробурмотіла я.

Ми йшли поруч, але моя велика валіза додавала незручностей, бо тягнути її по стежці виявилося важко. Та я не могла зізнатися у цьому перед Власом, тому вперто тягнула її за собою, зціпивши зуби.

На щастя, це був усього лише невеличкий перехід, і зовсім скоро ми опинилися на іншому боці вулиці, де стояв один-єдиний будинок. Він не був надто великим, але достатньо містким. Я зауважила терасу з виходами у вигляді арок. А ще тут був басейн і просторе подвірʼя з високими деревами біля паркану.

Усередині кімнати були обставлені по мінімуму, але з усіма потрібними зручностями. Загалом мені сподобалося. Можливо, це не той люкс, на який я очікувала, але теж непогано. Сподіваюся, ми не затримаємося тут надовго.

Я одразу ж обрала для себе кімнату з виходом на балкон і виглядом на море. Мені сподобалося, що ми будемо жити так близько до узбережжя. Можна хоч щоранку купатися у морі. Глибоко вдихнувши прохолодне нічне повітря, я заплющила очі. Мабуть, уперше за довгий час мені було так спокійно…

Не памʼятаю, коли востаннє так довго і міцно спала. Прокинулася я майже о десятій ранку, що було трохи пізно, як для мого звичного робочого життя.

Для початку я вирішила прийняти душ. Звісно, одна ванна кімната для двох абсолютно чужих людей протилежної статі — це не зовсім про комфорт. Але тут, на щастя, замикалися двері. Після моєї ранкової рутини, в яку входили усі можливі доглядові засоби для обличчя, я нарешті вийшла з ванної та повернулася до своєї кімнати, щоб перевдягнутися.

Після того, як на мені були зручні спортивні легінси та футболка, я спустилася на перший поверх. Думала, що одразу ж побачу свого тимчасового співмешканця, але його тут не було. Узагалі в будинку здавалося надто тихо.

Я набрала собі в склянку теплої води, а тоді відкрила холодильник. Він виявився абсолютно порожнім. Мій живіт забурчав, нагадуючи, що востаннє я їла ще вчора. І це були якісь снеки в літаку.

Мою увагу привернув звук відмикання дверей. Я закрила холодильник та помітила Власа, що увійшов до вітальні. І так, між кухнею, вітальнею та коридором абсолютно не було дверей.

— Куди ти ходив? — поцікавилася я, оглянувши його з ніг до голови.

Його сіра футболка була мокрою біля горловини. Також я зауважила на ньому шорти та кросівки для бігу.

— У мене була ранкова пробіжка по узбережжю, – відповів він.

Я проігнорувала, коли Влас підійшов до стола на кухні й сперся на нього руками.

— Тобі варто прийняти душ, — зауважила я, зморщивши ніс. – Від тебе смердить потом.

— Зазвичай дівчатам це подобається, — нахабно сказав хлопець.

Я скептично підняла одну брову та схрестила руки на грудях.

– У мене надто чутливий ніс до всяких різких запахів. А у тебе, повір, він дуже різкий.

– Ти собі це придумала.

— Що? – перепитала я, хмикнувши.

— Ну дивись! – Влас випрямився, щоб здаватися більш серйозним. Він показав руками на себе. – Ти ненавидиш мене. Я тобі страшенно не подобаюся, і ти за будь-якої нагоди шукаєш у мені недоліки. Тобі не подобається абсолютно нічого в мені, але це не означає, що усе дійсно так. Можливо, не для всіх мій запах здаватиметься різким. І явно не всі вважають мене придурком.

— Я вважаю, — сказала я очевидне.

— Я знаю. Не здивуюся, якщо ти навіть так записала мене у своїх контактах в телефоні.

— Ну… Майже. Ти записаний як «М.С».

– Оу! Це цікаво. — Влас злегка схилив голову вбік, примруживши очі.

— Розшифровується як «Мудак Самозакоханий», – пояснила я.

– Справді? А я думав, що це «Містер Сексуальність».

Я підняла обидві брови від легкого здивування, а тоді розреготалася.

– З усіх кого я знаю, ти єдиний хлопець з таким величезним его. Серйозно, Власе, звідки стільки самозакоханості? Ти, мабуть, щоранку цілуєш себе в дзеркало.

— Ну чому ж тільки зранку? — здивувався він. — Я роблю це постійно.

— То ось так все буде? — спитала я, глянувши на нього. – Ти розповідатимеш, який ти класний, а я…

— А ти записуватимеш це на відео, – продовжив хлопець.

— Кла-а-а-ас! — я підняла великий палець уверх. – Тільки мені доведеться постійно носити з собою відро. На всяк випадок, знаєш. Раптом мене почне нудити від твоєї ідеальності.

— Не хвилюйся, Ліночко, я позичу тобі своє.

У мене мало щелепа не відвисла від його слів. Влас сперся однією рукою на стіл та уважно подивився на мене.

— А що таке? – спитав він уїдливо. – Хіба ти не така сама? Пихата, зарозуміла, егоїстична…

— Прекрасно! Продовжуй.

— Лицемірна, — додав Влас, і тепер уже опустився ліктями на стіл, — розпещена, корислива, улюблениця свого татуся, яка нічого не досягнула самостійно. Знаєш, у мене хоча б є причини бути таким.

— Справді? І які це причини?

— Ти й гадки не маєш, з якої діри я виліз, — сказав він твердим тоном.

— О! Ти зараз про ту сльозливу історію про те, що ти виріс у дитячому будинку, яку розповідають ледь не з кожного кутка? — спитала я дещо роздратовано. — Можеш даремно не старатися. Мене не пробʼєш на жалість.

— Ти справді думаєш, що я хочу, щоб ти мене жаліла? І ти дійсно думаєш, що я хотів, щоб про це знали всі?

— А чому ні? Історії бідняків, які видерлися на вершину слави завжди приваблюють більше уваги. Ось завдяки цьому ти й виїжджаєш, Власе! — я тикнула пальцем у стіл, ніби підтверджуючи свої слова.

— Жорстока, — додав він. — До того всього ти ще й жорстока.

Я примружила очі, слідкуючи за тим, як він випрямився. Будь-яка інша людина на моєму місці уже б відчувала сором. Але я не відчувала його зовсім. У мене просто не було співчуття.

— Ти знаєш, де тут магазин? – я вирішила перевести тему.

Він декілька секунд дивився на мене так, ніби хотів убити. Але зрештою Влас заспокоївся і відповів:

— З того боку вулиці.

— Гаразд. Я куплю щось поїсти. Після цього обговоримо, що і як будемо знімати.

— Добре, — погодився він.

Я уже зібралася пройти повз, як в останній момент зупинилася біля нього. Його карі очі зустрілися з моїми, і я помітила у них напруженість.

— Не забудь прийняти душ, – нагадала я.

— Я подумаю, — пробурмотів він. – На всякий випадок підготую для тебе відро.

Влас подарував мені фальшиву посмішку, а я так само усміхнулася йому у відповідь.

— Дякую, любий, — солодко кинула я наостанок. — Ти дуже милий.