Розділ 1

— Ні, — мовила я та заперечливо похитала головою. — Ні-ні-ні! Це… Це дуже погана ідея.

— Це жахлива ідея, — підтримав мене Влас.

— Катастрофічна, – пошепки додала я.

Розгублений і дещо ображений погляд Яни змусив мене відчути провину. Груди неприємно стиснулися. Але що я мала робити? Я не могла допустити собі навіть мінімальне зближення з Красовським.

– Бути свідками — це дуже відповідально, – обережно сказала я, натягнуто усміхаючись. — Гадаю, це має бути хтось…

— Більш приязний одне до одного, — підказав Влас.

— Т-а-а-к! Хтось, хто не вбив би одне одного ще до весілля, – пожартувала я, але нікому з цього не було смішно.

Я важко ковтнула, з очікуванням дивлячись на подругу. Вона мала б зрозуміти мене, адже ми стільки років дружимо.

— Ти найближча мені подруга, — сказала Яна, чим навіть трохи присоромила мене. — Я… Я й не очікувала, що ти відмовишся.

— Пробач, я…

Я не могла дібрати слів, тому просто стулила рота. Мовчки перевела погляд на Власа, сподіваючись, що він якось виправить цю ситуацію.

— Ми не ладнаємо, – зрештою заговорив хлопець. — Рівень взаєморозуміння у нас сягає нуля.

— Я б сказала, що це навіть нижче нуля, — тихо додала я. – Суцільна крига.

– Але чому? – спитала Яна, насуплено звівши брови. – Я думала, що ця неприязнь між вами з часом мине.

— Ну… — Влас випрямився на своєму стільці. – Мене особисто дратують такі лицемірні егоїстичні люди, які зверхньо ставляться до інших.

— О, це ти, мабуть, про себе! – роздратовано буркнула я. – Бо у твоєму житті, як я зрозуміла, мають значення лише дівчата і нові тачки. Терпіти не можу таких самозакоханих виродків.

— Терпіти не можу тих, кому все легко дається.

– Що? Я — продюсерка найпопулярнішого проєкту на одному з найкращих каналів нашої країни!

— О так! – Влас закотив очі. – Ти забула уточнити, що власником цього каналу є твій батько.

Мене це так розізлило, що хотілося вдарити його головою об стіл. Так, мені пощастило мати успішного батька, який у всьому підтримує та допомагає мені. Але я абсолютно не бачила в цьому нічого поганого.

— Це каже той, хто написав тільки одну хітову пісню, — вирішила вкотре вколоти його. — Усе решта — шлак, який навіть ніхто не слухає.

Я аж кипіла від гніву. Мої щоки почервоніли, а з ніздрів, здавалося, от-от піде пара. І, як на зло, якраз у цей момент почала грати уже знайома всім мелодія. Губи Власа розтягнулися в нахабній посмішці. Він явно думав, що взув мене, адже з колонок почувся його голос.

— Годі! – раптом суворо сказала Яна. – Це вже переходить усі межі.

– Не хвилюйся, люба, — Назар почав її заспокоювати. — Я ж казав тобі, що це не спрацює.

– Ви як малі діти, — дорікнула подруга. – Ми не бачилися десять місяців! І замість того, щоб гарно провести час разом, ви гризетеся як кіт з собакою.

– Вибач, — сказала я та втомлено видихнула. – Останнім часом багато нервую, а вся ця ситуація трохи вибила мене з колії. Може, зустрінемося краще якось удвох чи…

– Ні! – різко заперечила Яна. — Я не хочу. До того ж ми завтра уже їдемо.

— Як? Уже завтра?

– Я казала тобі про це, Ангеліно.

Мені хотілося провалитися під землю. Мабуть, так. Мабуть, Яна справді говорила мені про це, а я просто була такою заклопотаною, що забула. І мені стало так соромно за увесь цей цирк, який ми з Власом влаштували. До кінця вечері настрій був жахливий. Мені шматок в горло не ліз, тож я навіть не доїла своєї страви. Краєм ока кинула погляд на Власа, який так само здавався роздратованим. Т-а-а-а-к, наше тимчасове примирення з шаленим успіхом провалилося…

Я не могла позбутися того неприємного відчуття провини навіть удома. А рейтинги сьогоднішнього ефіру мене остаточно добили. Тішило тільки те, що Іла присвятила Власу Красовському трохи більше як одну хвилину ефірного часу. Я втомлено сіла на диван, покрутивши у руці келих з червоним вином. Навіть воно мені не лізло, але я відчувала потребу розслабитися та заспокоїтись врешті-решт.

Коли я добряче подумала та оцінила свою поведінку, вирішила зателефонувати до Яни, щоб перепросити.

— Послухай, мені шкода, — швидко сказала я, як тільки подруга прийняла дзвінок. — Мені шкода, що я так повелася. Це було невиховано з мого боку і взагалі неприпустимо. Якби я могла повернути час назад, то нізащо б не дозволила собі так говорити. Але просто Влас… Ну ти ж бачиш, що він усіляко знущається з мене та не втрачає нагоди, щоб зачепити. Пробач, але я не можу не зважати, якщо це хоч якось стосується моєї репутації.

— Ти мене неприємно здивувала, — після декількох хвилин тиші заговорила Яна. – Я ніколи раніше не чула, щоб ти так грубо з кимось розмовляла.

Я не могла не зауважити, що Власу прилетіло менше, хоча він це все заварив. Така несправедливість змушувала ще більше гніватися.

— Як мені виправити свою помилку? – спитала я, зосереджуючи увагу на вині в келиху. — Знаю, що завинила.

– Я не знаю, Ліно… Я не знаю.

— А якщо… Якщо я таки дам згоду на те, щоб свідчити на твоєму весіллі?

— Це має бути твоє бажання.

— Я хочу! Звісно, я хочу. Ми ще зі школи домовлялися, що будемо подружками на наших весіллях. Просто новина про те, що Влас буде свідком з боку нареченого, трохи обурила мене. Але якщо відверто, то я б дуже хотіла бути поруч з тобою в такий важливий день.

— Ну… – Яна, здається, усміхнулася. – Якщо ти не проти. Влас, до речі, теж погодився.

Убийте мене хтось, бляха! Але я не сказала цього вголос, а лише знервовано засміялася.

— Чудово! Це прекрасно! Обіцяю, ми… Ми спробуємо порозумітися до вашого весілля.

Але проблема в тому, що я сама не була впевнена у своїй обіцянці. Порозумітися з Власом Красовським – це щось на межі фантастики. У мене було лише одне рішення: якнайдовше уникати його, а потім просто перетерпіти один день весілля. Так, це буде правильно! Я глибоко вдихнула, а тоді одним махом випила усе, що було в келиху…

— Учорашні рейтинги були найгіршими за увесь рік. І це ще навіть не кінець року, розумієте? – голос батька періодично проникав у мій мозок, хоча я усю нараду моніторила новини, намагаючись знайти бодай щось, що зацікавило б аудиторію. – Ангеліно, ти чуєш мене?

— А-а, що? – розгубилася я, піднявши погляд на батька.

— Ти взагалі слухаєш?

Усі присутні звернули свою увагу на мене. Зазвичай тато не соромив мене ось так перед усіма, але він сьогодні, здається, не в гуморі.

– Ти говорив про те, що у нас низькі рейтинги, – сказала я.

— І про те, що «Зіркові новини» у новому році, ймовірно, доведеться закрити, – додав він.

Я здивовано відкрила рота та стиснула свій телефон у руці так сильно, що аж кісточки побіліли.

— У якому сенсі? – схвильовано спитала.

— У такому, що вчора ввечері ми виставили опитування у наших соцмережах, де люди обирали передачу, яка їм подобається найменше, — почав розповідати Павло – один з наших піар-менеджерів.

— Тільки не кажи, що вони обрали «Зіркові новини», – прошепотіла я.

— Ба більше, у коментарях усі тільки й писали про те, що ця програма нецікава та вже пережила своє.

— Але ж це культова програма! Без неї нема нашого каналу.

— Ну, це не зовсім так, — сказав тато. — Ми плануємо запустити нове шоу.

Я була відверто ошелешена такими новинами. Чому це приховували від мене? Знаю, я зайнята своєю передачею, але ж тато раніше завжди ділився зі мною усіма ідеями!

— Яке ще нове шоу? – спитала я, відчуваючи напругу в усьому тілі.

— «Обери кохання», — відповіла Лідія — ще одна продюсерка на каналі. — Реаліті-шоу, де чоловіки боротимуться за серце головної героїні. Багато побачень, романтики, трохи драми, прикрашеної скандалами. Буде цікаво, чи не так?

— Але ж я… Я не можу працювати над цим шоу.

— А хто тобі сказав, що ти над ним працюватимеш? — батько запитально підняв одну брову. — Ідея та її втілення належить Лідії. Вона і буде головною продюсеркою шоу «Обери кохання».

— Я, до речі, підібрала варіанти кандидаток на роль головної героїні, — почала вона, – наприклад…

Але я не слухала, що вона говорила. У мене був шок. Я не очікувала, що мою передачу ось так просто закриють та замінять іншою. Звісно, у нас ще є шанс підняти рейтинги, адже за моїми розрахунками «Обери кохання» транслюватимуть не менше, як за пів року. Але що буде з моїми новинами?

– Ангеліно, залишся! — наказ батька відірвав мене від думок.

Коли я підняла свій розгублений погляд, то помітила, що усі вже почали виходити з конференц-залу.

— Чому ти не сказав мені, що плануєш прибрати мою передачу? — спитала я, як тільки ми залишилися удвох.

— Бо ти не цікавилася, – так просто відповів він. — І «Зіркові новини» – це не твоя передача. Вона існувала за довго до твоєї появи на телеканалі.

— Але саме я повністю змінила її та вдихнула в неї нове дихання.

— Яке, на жаль, з кожним днем згасає.

– То що мені робити? Я не знаю, як ще зацікавити аудиторію.

Тато з розумінням кивнув головою та зручніше сів на своєму кріслі, поклавши руки на стіл.

— Ми довго думали про це, — сказав він, — і дійшли висновку, що варто скоротити ефірний час «Зіркових новин».

— Що-о-о? – мало не закричала я, підстрибуючи на своєму стільці. — Ти ж розумієш, що це тільки нашкодить. Це не врятує нас і аж ніяк не покращить ситуацію…

Батько підняв праву долоню вверх, змушуючи мене замовкнути. Я так сильно нервувала, що у мене дихання збилося, а серце мало не вистрибнуло з грудей.

— Це ще не все. Ми додамо до основної передачі нову рубрику.

— Яку нову рубрику?

— Ми покажемо людям процес написання та створення пісні. Від ідеї до аранжування та кінцевого запису.

— Чекай, що?! Я… Я не зовсім розумію…

— І, до речі, вітаю! Саме ти займешся цим.

— Але ж… Хто буде писати пісню? – спитала я, розвівши руками.

— Напевно, той, хто зараз на піку популярності.

Н-і-і-і… Я похитала головою, бо не хотіла в це вірити. Мої здогадки лякали та водночас дратувати мене. Це ж не про Власа, правда? Я не витримаю, якщо мені доведеться працювати з ним.

— Зробиш про нього репортаж, — продовжив батько. — Не знаю, як це відбуватиметься, бо він сказав, що кожного разу пише пісню в новому місці. А ще він ненавидить зиму. Каже, що вона не надихає його.

Я перевела погляд до вікна, в яке просто-таки з самого ранку лупив дощ. За тиждень-два випаде сніг і…

— Він збирається кудись там у пошуках натхнення. Поїдеш з ним.

— Ви-и-бач? — перепитала я, заїкаючись. — У якому сенсі?

— Думаю, про це краще вам поговорити особисто, — тато глянув на свій годинник. — Вони зараз мають прийти.

У мене серце нестримно калатало в грудях, а в горлі пересохло. Я швидко відкоркувала пляшку води й налила трохи в склянку. Руки тремтіли. Я піднесла склянку до свого рота і тільки зробила ковток, як до конференц-залу відчинилися двері. Мені вистачило секунди, щоб помітити у дверях Власа. Вода застрягла у горлі, і я почала кашляти так, що вода з мого рота пирснула на стіл. Оце так сюрприз, бляха-муха…