Глава 3

Ранок у головному офісі корпорації розпочався за розкладом. Молодий секретар Чон, як завжди бездоганно одягнений, сидів за своїм робочим столом у приймальні директора. Перед ним стояв свіжозварений еспресо для шефа, який уже встиг трохи охолонути. Годинник показував десяту ранку, але кабінет Пак Кван Су залишався зачиненим.

Чон глянув на екран планшета. Жодного повідомлення від директора. Жодного пропущеного дзвінка з розлюченими криками. Це було абсолютно не схоже на педантичного Пака, який зазвичай приїжджав на роботу першим і влаштовував усім прочухана за найменшу затримку.

Секретар Чон підпер підборіддя рукою і злегка примружився. Спогад про те, як учора ввечері шеф зі скуйовдженим волоссям вибіг із кабінету, кричачи про українську фермерку та викрадену чорну папку, наштовхнув його на дуже цікаві думки.

— Ну що ж, директоре Пак... Схоже, нічний штурм села пройшов не зовсім за вашим планом, — тихо пробурмотів Чон собі під ніс.

Він дістав робочий телефон і набрав особистий номер Кван Су. Пройшло сім довгих гудків. Чон уже збирався скинути виклик, думаючи, що телефон шефа десь розрядився в болоті, як раптом на тому кінці лінії клацнуло. Дзвінок прийняли.

Але замість звичного, роздратованого голосу Кван Су, в слухавці пролунав спокійний, глибокий і дуже впевнений жіночий голос із легким акцентом. На задньому плані кумедно заричала якась тварина (невже то була коза?).

— Алло. Хто це там зранку тріщить?

Секретар Чон на секунду застиг, але його загартоване кам’яне обличчя навіть не здригнулося. Він миттєво зрозумів, чий це голос.

— Доброго ранку. Вас вітає помічник директора Пака, секретар Чон, — абсолютно офіційним і рівним тоном промовив він українською з акцентом. — Чи можу я почути директора Пак Кван Су?

На тому кінці дроту почулося важке зітхання, а потім шурхіт, наче слухавку переклали в іншу руку.

— А, Чон... То ти - помічник того придурка з ресторану? Ну, слухай сюди, Чоне. Директор твій зараз говорити не може. Він, так би мовити, ще не прокинувся. І найближчі кілька годин точно не встане.

Секретар Чон підняв одну брову. Його губи розпливлися в задоволеній, іронічній посмішці. «Ще не прокинувся» о десятій ранку від директора Пака, який боїться навіть на півхвилини запузнитися і зайвої калорії з'їсти, звучало як повна капітуляція перед українською гостинністю так би мовити. Чон миттєво домалював у своїй голові картину бурхливої ночі з місцевим амазонкою, про характер яких він стільки чув.

— О, розумію, — протягнув Чон, ледь стримуючи сміх, хоча його голос залишався  майже професійно суворим. — Схоже, директор Пак знайшов дуже... глибокий індивідуальний підхід до переговорів щодо землі. Навіть не очікував від нього такої самовіддачі в неробочий час.

— Та вже ж, підхід у нього вийшов максимально глибокий, прямо в мої кущі малини, — хмикнула Оксана. — Коротше, передавай там у своєму офісі, що ваш бос надійно зафіксований у горизонтальному положенні. Борги відробляє.

Чон тихо пирхнув у кулак, оцінивши гумор дівчини.

— Чудово. Тоді я офіційно вношу в його календар пункт «інтенсивна інтеграція в сільське господарство». Знаєте що, пані Перебийніс? Я не турбуватиму директора Пака найближчі три дні. Нехай спокійно і без поспіху вирішує питання з вашими боргами. Головне — передайте йому, щоб беріг здоров'я. Проєкт почекає, а от його нервова система після вашої компанії, схоже, нарешті перезавантажиться.

— Ну, за здоров’я його ти не переживай, — відповіла Оксана, поглядаючи на непритомного Кван Су, який лежав на її дивані з величезним капустяним листом у сметані на п'ятій голій точці. — Народна медицина творить дива. До весілля заживе. Все, бувай, Чоне, бо в мене там коза Стефанія гарбузи краде.

У слухавці пішли короткі гудки.

Секретар Чон повільно відклав телефон на стіл, відкинувся на спинку стільця і вперше за довгий час щиро, голосно засміявся на всю приймальню.

— Ну, директоре Пак... — Чон з великим задоволенням закрив планшет із розкладом шефа на найближчі три дні. — Бажаю вам успіху на цих переговорах. Здається, ви нарешті знайшли жінку, яка зможе зробити з вас людину. А я поки відпочину від ваших криків.

Свідомість поверталася до Пак Кван Су повільно, важкими й болісними поштовхами. Спочатку він відчув дивний, густий запах чебрецю, м'яти та… свіжої домашньої сметани. Потім до вух долетіло приглушене, але дуже наполегливе мекання десь за вікном.

Кван Су спробував поворухнутися, щоб перевернутися на бік, і в цю ж секунду нижню частину його тіла пронизав такий дикий, пекучий біль, що в очах знову затанцювали сонячні зайчики. Він судорожно вчепився пальцями в якусь м'яку тканину, стримуючи стогін. Біль локалізувався точно в районі сідниць, і здавалося, що туди залили розплавлений свинець.

Директор Пак із зусиллям розплющив очі й виявив, що лежить обличчям донизу на старому, накритому вовняним пледом дивані з приспущеними штанями та голими сідницями. Крізь чисте кухонне вікно пробивалося яскраве ранкове сонце.

— О прокинувся, айс-чоловік, — пролунав англійською над його головою спокійний, знущальний, жіночий голос.

Кван Су різко, наскільки дозволяв біль, повернув голову. Біля дивана на дерев'яному стільці сиділа Оксана Перебийніс. На ній був простий домашній сммугастий светр, великі сині джинси, а на колінах… На її колінах лежала його чорна шкіряна папка з начерками нового таємного проєкту. Вона повільно гортала сторінки, тримаючи в іншій руці кухоль із гарячим паруючим молоком.

— Ти… — прохрипів англійською Кван Су, його горло пересохло. — Що ти робиш з моїми документами?! Негайно віддай папку! Це комерційна таємниця!

— Ой, не галасуй, Колю, бо голова розболиться, — Оксана відповіла і навіть не глянула на нього, спокійно перегортаючи аркуш із кресленням логістичного хабу. — Твоя таємниця тепер у надійних руках. Краще лежи тихо і не сіпайся, бо компрес спаде.