Глава 2

Годинник на стіні розкішного кабінету показував дев’яту вечора, коли Пак Кван Су нарешті відкинув убік телефон. Розмова з матір'ю вижала з нього всі соки. Він утомлено зітхнув, послабив шовкову картату краватку і підійшов до масивного столу з червоного дерева. Йому терміново потрібно було сховати в сейф найцінніше — чорну шкіряну папку з начерками та новими доповненнями таємного проєкту. Квиток на вершину корпорації, його особиста розробка, про яку ніхто не мав знати.

Кван Су подивився на стіл. Там було порожньо.

Він насупився, переставив ноутбук, перевірив шухляди. Нічого. Його серце зробило глухий удар, а по спині пробіг липкий холод.

— Де вона?.. — забурмотів Кван Су корейською, панічно розкидаючи стоси паперів на полицях. — Я ж точно клав її поруч із договором у ресторані…

І тут у його пам'яті яскраво спалахнув фінал їхньої зустрічі: Оксана Перебийніс, її горда посмішка, соковита українська дуля прямо перед його носом (і як вона взагалі посміла таке показати йому?!) і те, як вона одним епічним рухом згрібає свої документи з розкиданох кучі документів на столі в ресторані. А разом із ними — його ексклюзивну чорну шкіряну папку.

Кван Су схопився за голову. Його ідеальна зачіска була зруйнована за секунду.

— Вона її забрала! Ця божевільна екс-спортсменка вкрала мій таємний проєкт! — Кван Су ледь не задихався від жаху. Якщо ці розробки потраплять до конкурентів, його кар'єрі кінець.

Він із криком вилетів із кабінету:

— Чон! Негайно сюди!

Двері приймальні спокійно відчинилися, і в кабінет невимушеною, але ідеально рівною ходою зайшов молодий секретар Чон. На його обличчі не здригнувся жоден мускул, хоча вигляд шефа з розпатланим волоссям і зсунутою набік краваткою був видовищем унікальним.

— Так, пане директоре? — Чон тримав у руках планшет, готовий фіксувати накази.

— Скасуй усі мої зустрічі на завтра! Звільни весь розклад! — Кван Су гарячково застібав піджак. — Скинь мені геолокацію її місця проживання. Я сам  поїду в це чортове село. Прямо зараз. Ця жінка… ця Оксана Перебийніс забрала мою чорну папку!

Секретар Чон повільно підняв очі від екрану планшета. На його губах з’явився ледь помітний, майже примарний натяк на посмішку.

— Чорну папку з таємним проєктом, пане директоре? Тобто ту саму, яку ви обіцяли заховати так, щоб «навіть муха не здогадалася»?

— Чон! Зараз не час для твого сарказму! — крикнув Кван Су, шукаючи ключі від його особистої машини. — Вона забрала мабуть випадково! Разом зі своїми документами!

— Розумію, — Чон зробив помітку в планшеті з абсолютно серйозним виглядом. — Дуже стратегічний хід з вашого боку — віддати головну таємницю компанії дівчині, яку ви сьогодні вдень назвали «нікуди не годною жінкою». Мені викреслити з вашого розкладу пункт «бути геніальним тактиком», чи просто перенести на наступний тиждень?

— Чон, ти звільнений! — прогарчав Кван Су, нарешті знайшовши ключі.

— Як скажете, пане директоре. Це вже вчетверте за сьогодні, — спокійно відповів юнак, навіть не моргнувши оком. — Забронювати вам готель поблизу ферми, якщо такий взагалі існує, чи ви плануєте штурмувати  її будинок голими руками?

— Я сам усе вирішу! Стеж за офісом і нікому ні слова! — Кван Су вилетів із приймальні, гуркочучи дверима кабінета.

Секретар Чон подивився йому вслід, тихо зітхнув і пробурмотів собі під ніс:

— Ну що ж, удачі, директоре Пак. Сподіваюся, українські гарбузи будуть до вас милосердними після такої особистої образи.

Вже за дві години люксовий чорний седан Кван Су летів польовою дорогою, підстрибуючи на ямах. Осіння ніч була темною, як дьоготь, вітер розгойдував дерева, створюючи зловісні тіні. Кван Су зупинив машину біля воріт ферми Оксани, заглушив мотор і ще раз набрав її номер. Смартфон видав лише байдужі довгі гудки. Оксана принципово ігнорувала його дзвінки.

Кван Су вийшов із машини, злий і рішучий, але вперся поглядом у перешкоду: усе дворище Оксани разом із городом та садками було обнесене досить високим, міцним, сучасним парканом. Ворота були надійно зачинені на засув.

— Ну звісно, справжня фортеця... — процідив Кван Су корейською, обходячи паркан по периметру. — Думаєш, це мене зупинить?

Він не збирався повертатися назад без своєї чорної папки. Врешті-решт, неподалік огорожі він помітив старе крислате дерево, гілки якого перекидалися прямо через верхню балку паркана. Кван Су важко зітхнув, підійшов до стовбура і, чіпляючись за кору своїми ідеальними пальцями, почав незграбно лізти вгору.

- Боже, ніколи б не подумав, що буду таке робити! І все через якусь дівчину! І яку! Дівчину- селючку! Хоча маю зізнатися, що сам винен. Якого дідька не залишив папку в сейфі кабінету? Чому тягав її з собою? Боже, я сходжу з розуму в українській глухомані ! -  сам собі обурливо бурмотів Пак Кван Су.

Його піджак затріщав по швах, італійські туфлі ковзали по гілках, але впертість перемогла — директор Пак перевалився через паркан і важко гепнувся на землю з іншого боку.

Він опинився на території дворища, але навколо панувала суцільна темрява. Кван Су вирішив не йти навпростець через подвір'я, щоб не потрапити на очі Оксані раніше часу, і пішов в обхід через садок. Це була його фатальна помилка.

У темряві він не помітив, як зайшов у саму гущавину величезних зарослів колючої малини. Кван Су заштопорився в кущах миттєво. Довгі сухі гілки міцно вчепилися в його брендові штани, колючки пробивали тонку тканину піджака, а павутиння липло до обличчя. Він спробував сіпнутися вперед, але тільки сильніше заплутався в цьому малиннику.

«Чортова провінція...» — панічно подумав Кван Су, важко дихаючи. Намагаючись вирватися, він з тріском зламав кілька товстих гілок під ногами.

У цю ж секунду на ґанку хатини раптово спалахнуло вуличне світло. Двері з гуркотом відчинилися, і на порозі з’явилася Оксана Перебийніс. Вона впевнено тримала в руках довгу двоствольну мисливську рушницю.