P.S.

Сильний сніг йшов зимовим вечором 3 грудня 1985-го року. Три солдати у парадній формі з валізами в руках вискочили зі штабного будиночка. Слід було поквапитися, щоб не запізнитися на дембельський поїзд.  Як недоречно стався цей сніговий колапс! Парадокс: імперіалізм не зміг перешкодити дембелю, а банальний снігопад цілком може.

Нас троє, і всім нам по дорозі: мені, Генці та Сергію.  Ми щойно отримали звільнювальні документи з грошима на доріжку і швидким кроком, майже бігом прагнемо покинути місце нашого дворічного перебування.

Однак, як гарно! Білий пухнастий сніг килимом застеляє батальйонний плац, голі дерева вбралися у снігові шуби. Наші ноги в армійських черевиках потопають у снігу, ми ризикуємо їх промочити, але нам все одно —- додому, додому! Знаємо ми цю снігову красу, стільки перелопатили її за два роки. Нехай тепер її прибирають інші. Ось вже поруч ворота КПП, ще трохи — і ми покинемо цю частину. Чи тьохне серце?

Несподівано я почув, як   позаду хтось кличе мене. Я обернувся і побачив, що в наш бік щодуху мчить людина у шинелі, але хто саме — поки не розібрати.  Прошу хлопців почекати і сам біжу в його бік: може щось термінове. Незабаром упізнаю його — це прапорщик Данилов, секретар комсомольської організації батальйону. Цікаво, що йому потрібно? Тим паче від колишнього комсомольця.  Данилов нещодавно став комсомольським босом, за його плечима служба на Крайній Півночі, у Туркменії та Афганістані. В Афгані він був важко поранений, і після госпіталів його направили до нашої тилової частини. Данилов, захекавшись, підбігає і простягає мені руку із затиснутою в ній невеликою картонкою. Що це?

— Ось, тримай..., —- намагається віддихатися прапорщик. — Облікова картка твоя... комсомольська... чиста. Навіщо людині життя псувати?

Треба ж! Ось уже чого не очікував! Прапорщик чатував на мене, щоб встигнути віддати облікову картку, в якій він не зробив, як належало, позначки про виключення. Через кілька років ця картка стане нікому не потрібним папірцем, але на той момент вона ще щось значила. Ми стояли і дивилися один на одного — дві майже незнайомі людини. По службі ми не перетиналися, спілкувалися лише кілька разів.

Проте я чітко усвідомив, що ця людина — друг. Чи знав він про всі нюанси касетної справи? Не знаю. Можливо, знав і хотів показати свою повагу, а може, просто був доброю людиною. Я взяв картонну картку, сховав її в нагрудну кишеню і зніяковіло пробурмотів:

— Дякую, товаришу прапорщику...

— Та годі... біжи давай! Експрес до метро скоро підійде... Удачі тобі!

Ми потиснули один одному руки, і за мить я вже біг до Генки та Сергія, які нетерпляче переминалися. Ось вони, ворота КПП, скільки ж разів за два роки доводилося проходити через них! Черговий солдатик щось бурмоче на прощання, але нам не до нього, час дорогий.  Ми вискакуємо за межі частини на темну вуличку і, спотикаючись, мчимо до зупинки автобуса. Швидше, швидше, а то ДБМ у небезпеці! Я все ж озираюся і бачу смугу світла. Це солдатик черговий дивиться на нас через прочинені ворота.  Не хвилюйся, боєць, буде й на твоїй вулиці свято. Солдатик закриває ворота, і вузька смужка світла з того боку воріт гасне для мене назавжди.