Тінь Чекіста

Юрій Сергійович Кроткий відверто нудьгував. Щоранку рівно о 8:00 він приходив до свого теплого кабінету на першій території і приступав до несення служби.

Здебільшого — одна й та сама рутина: циркуляри від керівництва, спілкування з інформаторами, керівництвом НДІ і батальйону, цензура, складання звітів. Працював Юрій Сергійович чекістом-контррозвідником, перебував у званні майора, обіймаючи посаду начальника особливого відділу.

Минали дні, тижні, місяці й роки, але шпигунством або дисидентами навіть не пахло. Тому й нудьгував майор Кроткий: абсолютно нема за що зачепитися. Раз на пів року — одне й те саме: солдатик із молодих напише додому в листі: «Дорогі тато й мама! Мене відрядили до Афганістану. Пишу вам зараз на плечі вбитого товариша під щільним вогнем моджахедів...» Ну і тому подібна нісенітниця. Яку справу тут можна зварганити? Нудьга.

 «Не може бути, щоб їхні розвідки не тягнули свої щупальця до НДІ», — розмірковував майор, —- «повинні ж бути осині гнізда. Шкода, що часи зараз пісні, з ініціативою можна й прогадати. Попався б мені їхній агент, я б йому показав. Майор Кроткий — розмова коротка!»

П’ять років тому тоді ще капітан Кроткий був переведений у Ронінці, чому був безмежно радий. Ще б пак — з продутих вітрами Волгоградських степів та до Підмосковного оборонного НДІ! Непоганий кар'єрний хід. Говорили, що допоміг Юрію Сергійовичу його батько, чекіст у першому поколінні. Маючи на той момент непогані зв'язки, виклопотав для сина тепле містечко. Офіцери НДІ намагалися уникати Юрія Сергійовича, навіть сам «тато» спілкувався з ним підкреслено ввічливо і не забував щорічно 20 грудня вітати  майора з Днем Чекіста.  Хіба мало...

Просидівши у Ронінцях п’ять років, Кроткий не міг не замислюватися про подальшу кар'єру. Варіантів для руху вгору було два: особисті зв'язки або гучна справа. До літа 1985-го року перебудовний вітер потихеньку подув у бік армії та КДБ — починався рух чинів, когось підвищували, а когось зовсім навпаки. Батьківські зв'язки потрапили до категорії «навпаки», розраховувати на них не мало сенсу. Залишався варіант із гучною справою. Але з чого конкретно зшивати таку справу, майор Кроткий поки що не мав уявлення.

На початку квітня до майора завітав полковник Геворкян. Поговоривши спершу про те про се, Геворкян раптом виклав відомості про можливий Великодній обряд, приголомшивши навіть досвідченого чекіста Кроткого.

«Він, що, ідіот?» — подумав майор, але вже за хвилину в його мозку промайнула цікава думка:

«Нехай спершу самі перевірять батальйон. Якщо дурість, то вони з Пасічником у дурнях залишаться. Я до цього стосунку не маю. А якщо припустити, що це правда? Тоді мені ніяк не можна залишатися осторонь. Дам стусана своїм стукачам, нехай збирають усю інформацію...».

Стукачі обряду не підтвердили. Великдень пройшов без пригод, і майор був задоволений, що в дурнях опинився не він, а генерал Пасічник із полковником Геворкяном.

Марнославство губить людей — прописна істина. Я це знав, проте сам попався на його гострий гачок. Вдалий запис, особливо захоплення тих, хто його слухав, закрутили голову. Ми не програвали касету будь-кому, у жодному разі. Коло посвячених було обмежене тільки членами музичної ложі плюс рядовий Манукян як представник столичної богеми, схвалення якої завжди приємно провінціалам.

Пліч-о-пліч із марнославством іде безтурботність. У червні мене відвідали батьки. Вони приїхали на кілька днів, знявши квартиру в Ронінцях. Я без проблем отримував звільнення, ми бачилися вечорами і чудово провели час. Служити залишалося пів року, час летів швидко і на душі було добре від того, що ДМБ вже не за горами.  В один із вечорів я розповів про запис і отримав від батьків слушну пораду, до якої, на жаль, не прислухався. Мама запропонувала принести касету, вони б відвезли її з собою. Здорова думка, але я не прислухався до неї. Махнувши рукою, я пробурмотів щось на кшталт: «та кому вона тут потрібна і захована вона надійно. Сам привезу взимку».

  Батьки поїхали, я занурився в рутину останнього армійського літа, все йшло у штатному режимі до середини серпня, поки по мою душу не заявився сам майор Кроткий.

Я чудово пам'ятаю той погідний сонячний ранок буднього дня. Солдатик, який чергував на КПП, відшукав мене в їдальні і з переляканим виглядом повідомив, щоб після сніданку я терміново підійшов до КПП.  Жодних більше подробиць, солдатик випалив інформацію і вмить випарувався.

«Ну діла», —- подумав я і вирішив, що, ймовірно, знову намічається генеральське полювання на кабана, де мене час від часу залучали як сигнальника-горниста. Хоча для від'їзду на полювання було запізно — зазвичай відвозили ні світ, ні зоря, а тут уже ранок повним ходом. Спритно дожувавши багатоповерховий армійський бутерброд із маслом і доповівши командиру взводу, я побіг до КПП, де ледь не збив із  ніг майора Кроткого. Він чекав на мене і, простягнувши руку з люб'язною посмішкою, вимовив:

— Ключі від музичної комори, будь ласка.

Треба сказати, що на той час я не завжди здавав ключ від музикалки черговому офіцеру, як це належало взагалі-то. Ключ досить часто був при мені у внутрішній кишені, чергові не виявляли інтересу до нього, і чим далі, тим рідше я здавав його на КПП. За півтора року до мене всі звикли, сам «тато» симпатизував мені, що дозволяло не завжди дотримуватися деяких бюрократичних процедур.

Я віддав ключ Кроткому, він із тією ж люб'язною посмішкою запросив мене йти за ним:

—Ходімо.

 І ми пішли. Не одні, нас супроводжував черговий по КПП офіцер і ще парочка випадкових солдатів.

«Поняті?» — промайнуло у моїй голові запитання і неприємний холодок пробіг по спині. Шлях наш лежав у напрямку клубу, зрозуміло. Процесія мала солідний вигляд — попереду крокували Кроткий і я, трохи позаду черговий та двоє солдатів. Побачивши Кроткого, усе зустрічне живе прямоходяче шанобливо завмирало. Я чітко згадав, як у найперші дні служби нас інструктував комбат, попереджаючи про усевидючого «Великого Брата»: