Великодні експромти

До Великодня 1985-го року я вже був солдатом-старослужбовцем, так би мовити, армійським дідусем. Півтора року у кирзачах давали право на такий статус. «Музикалка» за цей час наповнилася деякою апаратурою і навіть суворо забороненим у нашій частині касетним магнітофоном.

За які гроші, запитаєте ви? Відповідь проста: періодично нас запрошували виступати до колгоспів і піонерських таборів, керівництво яких підтримувало нас донатами, якщо говорити сучасною мовою. Вони слухали нас перший раз і ставили лайк, образно кажучи. Потім підписувалися і донатили. Наше командування не було в курсі про донати, але всіляко підтримувало зміцнення зв'язків між братніми народами колгоспників та військових. Ідеальна система загальної зацікавленості.

Коли накопичена сума донатів досягла значних розмірів, вирішено було провести таємні збори музичної ложі. Усі донати були оголошені загальномузичним надбанням. Їх витрачання могло йти тільки за двома статтями: як закупівля технічних засобів для загального користування та як каса взаємодопомоги членам музичної ложі. Поруч із «музикалкою» були двері до солдатської чайної, звідки смачно пахло всілякими булочками і халвою. З огляду на вічний солдатський голод ідея каси взаємодопомоги була сприйнята з величезним ентузіазмом усіма членами ложі.  Відповідальним за видачу коштів, тобто головним скарбником ложі, призначили Сергія Іванюту, мого земляка, колишнього скрипаля, а нині пролетаря з третьої роти. Незабаром у дружньому колгоспі ми роздобули маленький сейф — ним ніхто не користувався, і його віддали задарма.  Там ми й зберігали донати. Відтоді ключ від «музикалки» був перейменований членами ложі на «ключ від комори, де гроші лежать». І так би воно все й тривало, якби не події Великоднього дня 14 квітня 1985-го року...

Струснувши своїм «господарством» перед капітаном Ляміним, я вирішив відправитися до «музикалки». Дивовижні ранкові події потребували переосмислення з відходом в особистий простір, добре, що недільний день позбавляв від буденної армійської рутини. Офіцер, який чергував у частині, звично видав мені «ключ від комори, де гроші лежать». На шляху до «музикалки» мене наздогнали Сергій Іванюта і наш ансамблевий соло-гітарист Генка Соловйов. Їм теж хотілося переосмислення пережитого. Потяг до переосмислення підкріплювався очікуваним підвезенням до чайної свіжих булочок із кремом та хрустких картопляних чіпсів. Утрьох ми розташувалися у «музикалці» і стали обмінюватися думками.

— Ну і як вам цей цирк? — почав я сеанс колективної психотерапії.

— Хто в армії служив, той у цирку не сміється, — похмуро і мудро зауважив Сергій.

— Істину говориш, — підтримав його Генка.

Хвилин двадцять ми «промивали кісточки» армійському керівництву та обговорювали польоти його бурхливої яєчної фантазії. Нам полегшало, і ми перейшли до імпровізації. Генка запропонував дати назву нашому психотерапевтичному сеансу:

— А давайте назвемо це зборами анонімних олов'яних солдатиків. Сидимо ось, точимо баляси і ніби як на душі легше. Загалом, дозвольте представитися. Я — Генка, і я олов'яний солдатик. Я стійкий олов'яний солдатик. Працюю на заводі, ходжу в наряди, рву кульбабки. Роблю все, що Батьківщина накаже. За це мені заглядають у штани і дають котлетки на свята. Щоправда, мені дозволяють співати і грати на гітарі. Іноді. І я співаю і граю зазвичай для тих, хто заглядає мені в штани і дає котлетки. Якщо ж я не зніму штанів, то можу не отримати котлетку і мені вже точно не дозволять співати і грати. А мені хочеться і котлетку з'їсти і ... заспівати та зіграти. Тому я є олов'яний солдатик...

— ... який у разі, якщо нерви захитаються, просто ворушить мізинчиком у кирзовому чоботі та заспокоюється. Згідно з авторською методикою прапорщика Ватнікова, — продовжив Сергій.

— Точно! —- підхопив я, — а ще в олов'яного солдатика є мрія. Він хоч і не Мартін Лютер Кінг, але мрію свою має. Ім'я їй дембель! І хоч до дембеля ще цілих півроку, олов'яний солдатик твердо знає, що дембель неминучий, як крах імперіалізму...

— ... але поки існує імперіалізм - дембель у небезпеці! - в один голос закінчили ми стару армійську приказку.

— До речі, щодо імперіалістів... А якби вони пронюхали про Великодній обряд у нашому славному Єльському батальйоні? Що б вони стали робити? —- я відчув ознаки зародження творчої ідеї.

— Наклепувати, звичайно, — посміхнувся Сергій. А Генка кивнув головою і додав:

— Це зрозуміло. Але як саме?

Гарне запитання — як саме? З наклепом імперіалістів молодь 80-х могла ознайомитися виключно через радіопередачі, якщо вдавалося пробитися крізь завісу глушилок. Після введення радянських військ до Афганістану практично все мовлення західних радіостанцій на СРСР  блокувалося спеціальними засобами глушіння.

Припустимо, хочете ви послухати передачу «Голосу Америки» про джаз. Вмикаєте приймач, налаштовуєте на потрібну коротку хвилю: «Добрий вечір, ви слухаєте Голос Америки з Вашингтона. Біля мікрофона Марія Соліберті. Поговоримо про джаз. Сьогодні у нашій передачі...» І потім підключається огидний сверблячий звук, що усе перекриває.  Громадяни, які мріяли про презентацію нового альбому Дейва Брубека, інтелігентно лаються і вимикають свої «ВЕФ-Спідолу» або «Океан-203».

Особисто я долучився до західних радіоголосів на початку 79-го року, коли хронічна державна хвороба, що має назву «пристрасть до глушіння», увійшла до короткого періоду ремісії.  Ця болячка на зразок пристрасті до азартних ігор, як мені здається.  Один раз зіграв, другий, а потім може з'явитися залежність. Так само і з глушінням радіо, тільки тут спочатку виникає фобія.  Алодоксафобія. Є така фобія, пов'язана зі страхом почути думки інших людей. Фобія і тягне за собою пристрасть до глушіння. Чесно кажучи, на той момент у радіоголосах мене мало цікавив політичний контент. Мене не цікавили виступи опального генерала Петра Григоренка або подробиці обміну комуніста Корвалана на дисидента Буковського. І який сенс слухати «з-за бугра» про старече радянське керівництво, коли досить увімкнути програму «Час», побачити на власні очі човгаючі  кроки «вождів» і почути їхні недорікуваті промови?