«Времена Гада» та душевні шваркання

Якщо уявити всю історію як театральну п'єсу, вийде рівно три акти. Перший акт ми вже відіграли, ось його ключові сцени: високі збори в клубі, Великоднє послання «тата» солдатам, вхід армійського пролетаріату до спортивного ангару, вихід армійського пролетаріату зі спортивного ангару.  Потім опускається завіса, і, зрозуміло, — антракт. «Дас іст антракт», — як казав неповторний Луї де Фюнес у «Великій прогулянці». Як назва п'єси спершу на думку спав довгий варіант: «Ронінцевські забарвлення або злочин і покарання по-армійськи».  Потім короткий: «Пристрасті кирзові». Короткий здався мені більш вдалим. Містко і влучно. Тепер другий акт: зібрання олов'яних солдатиків, сатанинське яблуко армійського креативу, лицедійство. Але другий акт потребує невеликого прологу...

Тільки-но прибувши до батальйону у жовтні 1983-го, я був одразу задіяний в армійській самодіяльності. Ще б пак, цілий саксофоніст прибув! І трубач до того ж. Творча частина ронінцевської воєнщини стрепенулася. На 5 листопада готувався святковий концерт на честь чергової річниці більшовицького свавілля. 7 листопада головною вулицею Ронінців намічався зведений військовий парад НДІ, батальйону та військового заводу. На чолі колони — духовий оркестр. Часу залишалося не так вже й багато. Однак можливість репетирувати надавалася виключно вечорами. У тому самому батальйонному клубі.

З художньої самодіяльності у наявності був духовий оркестр та ВІА (мовою оригіналу) — «Времена года», охрещений пролетарями, які виступали в ньому, як «Времена Гада». Тому була причина: ансамблем керував капітан Гонтаренко, який поєднував потяг до прекрасного з посадою заступника комбата з господарської частини. Сам капітан виконував партію ударних. Ансамблеві раби побоювалися Гонтаренка, бо страшний він був у проявах гніву свого. Сидячи позаду всіх, капітан любив метати барабанні палички в тих, хто, на його думку, сфальшивив або просто дратував його. Кидок супроводжувався криком «Лажа!», і за мить винний здригався від болю у спині або трохи нижче. Капітан не вирізнявся гарним слухом, але на тій сцені він був головним. Він це добре розумів і на свій манер інтерпретував знамениту фразу Станіславського: «Не вірю!»

Саме капітан Гонтаренко познайомив мене вперше зі свинарником та його мешканцями, коли я перестав бути космічним племінником. У ті непрості дні  родинного камінг-ауту я мав нещастя зайвий раз попастися капітану на очі. Гонтаренко був серед тих, хто потрапив на гачок космічних родинних фантазій, тож, тільки-но помітивши мене, все єство його зажадало сатисфакції. Негайної! Грізний командний окрик і вперед стройовим кроком — начальник кличе! Гонтаренко спершу оглянув мене з усіх боків: йому потрібен був привід для прискіпування, і його було знайдено.

—Товаришу солдате, — промовив капітан, — ваша непрасована шинель ззаду схожа на піхву у свині... Ви коли-небудь бачили свинячу піхву?

— Ні, товаришу капітане, я ж міський житель.

— Чудово! Я надам вам гарну можливість ліквідувати цю прогалину у ваших знаннях. Водночас познайомитесь зі світом тварин на практиці. Бігом на свинарник і передайте єфрейтору Федотову, що надходите до його повного розпорядження на весь день!

Єфрейтор Федотов  — це ветеринар, старший по свинарнику. Федотов усю службу так і прожив у кімнатці при свинарнику, вилазячи звідти тільки для прийомів їжі, рідкісних звільнень у місто та періодичного забою живності на м'ясо.  Солдатики намагалися якомога менше тиснути руку єфрейтору, бо хронічно просяк він ароматами аж ніяк не парфумерними. Ймовірно, вся армія уявлялася Федотову його свинарською вотчиною, в якій він був і царем, і богом: виходжував маленьких поросят, лікував їх від болячок, атакував всюдисущих щурів, годував дорослих мешканців і проводив страти засуджених до з'їдання. Однак, повернемося до музики...

ВІА був непоганий, з досить широким репертуаром. Мав популярність у Ронінцях та прилеглих колгоспах, які допомагали батальйону з продуктами харчування. Ансамблеві солісти відбиралися і заманювалися «покупцями» витончено та ретельно. А ось із духовим оркестром було набагато гірше. «Скрипка, бубон та праска» — ось відповідна назва для того складу оркестру. Але нічого не поробиш: варто було мені з'явитися в батальйоні, як на мене було покладено місію за два тижні створити щось прийнятне, схоже на оркестр.

Спочатку я схопився за голову, але незабаром зрозумів, як мені пощастило. По-перше, порівняно з Господом, у мене була величезна фора. Адже Господь створив світ усього за шість днів, а в мене в запасі цілих два тижні. По-друге, я все ж випросив у командування право на цілодобові репетиції в клубі. Від рутини звільнялися усі оркестранти, список яких склав я, додавши туди кілька людей для прискореного навчання грі на духових інструментах.

До списку увійшли також хлопці суто для масовки, — їхнє завдання полягало в тому, щоб просто тримати інструменти, але в жодному разі не дути. Просто для посилення візуальної масштабності оркестрової колони. Два тижні титанічних зусиль принесли плоди — оркестр міг більш-менш виконати кілька маршів, що й було потрібно для урочистого проходження. Солдатики для прискореного навчання відбиралися з тих, хто володів яким-небудь музичним інструментом.  Їм видали різні дудки, і це спрацювало. Схоже, що армія часом відкриває у людині приховані здібності, причому дуже швидко. Парад пройшов стерпно, оркестр виглядав переконливо, грали хоч і не особливо злагоджено, зате голосно.

Ну а концерт ВІА пройшов на відмінно в офіцерському клубі першої території. У присутності «тата», звичайно ж космонавтів  і якогось вагомого союзного міністра. Під час підготовки цього концерту без проблем також не обійшлося.  В армію я прибув без своїх особистих інструментів. Але якщо труби в батальйоні були, і у робочому стані, то саксофон довелося пошукати. Однак знайшли і швидко. Один із сусідніх колгоспів знайшов сакс у своїх засіках та видав його у тимчасове користування. Старий румунський сакс, на якому частина клапанів не працювала, але подітися було нікуди. Потрібно було шваркнути по «татовій» душі і зробити це якомога ефектніше.